Швидка примчала до лікарні, розтинаючи тишу ночі. Вона — зовсім юна, мов ластівка, що потрапила в бурю. Її привезли з автовокзалу, а супроводжував поліцейський — дівчина не переставала намагатися втекти. Її очі — сповнені страху, розпачу, самотності. Але вже в лікарні, під теплим світлом, вона трохи заспокоїлася. Ім’я не назвала. Документів при собі не мала. Ніби тінь, що з’явилася з нізвідки.

Первинний огляд нічого серйозного не виявив. Взяли необхідні аналізи. Її розмістили в окремій палаті — тихій, трохи холодній. Пологи минули без ускладнень, і з’явився на світ здоровий, міцненький хлопчик. Малюк заплакав на весь світ — голосно, щиро, ніби хотів сказати: «Я тут! Я живу!»

Але коли новоспеченій мамі показали його, вона… відвернулася. Просто відвела погляд, мов той хлопчик не мав до неї жодного стосунку.

— Було зрозуміло, що вона покине дитину, — пошепки ділилися між собою медсестри. — Вона ж ні слова про себе не сказала… Бідолашний малюк…

Не встигли ще вщухнути емоції від цієї історії, як у пологовому знову неспокій: швидка привезла Ольгу. Вона стікала кров’ю. У тяжкому стані. Без свідомості. На кону — життя. І лікарі приймають миттєве, єдине можливе рішення: кесарів розтин. Операція минула успішно для матері, але… дитинку врятувати не вдалося. Малюк так і не зробив свого першого подиху. Лікарня огорнула тиша. Глибока. Болісна.

— Ось тобі й життя… — гірко мовила санітарка Таня. — Одна має здорове дитя, та не хоче. Інша — втратила єдине бажане. Де справедливість?..

Ольга, дізнавшись, що її малюка більше немає, ридала з усіх сил. Ридала білугою. Серце тріскалося навпіл.

Минуло два дні. До палати Ольги тихенько зайшла та сама дівчина. У руках — нічого. Але в погляді — буря:

— У мене народився хлопчик. Здоровий. Але… навіщо йому така мати, як я? Я — бродяга. Його все одно заберуть у мене, віддадуть у дитбудинок. А я знаю, як там. Бо сама з дитбудинку. Йому буде погано… Але, мабуть, не дарма мене Бог привів саме сюди. Можливо, я народила його для вас. Ви станете йому справжньою матір’ю. Заберіть його… будь ласка…

Ольга спочатку мовчала. Потім подивилася на дівчину з подивом, з сумом, з розгубленістю:

— Що ти кажеш? Як можна просто віддати дитину? І як я можу взяти? Це ж… Це дитина!

Дівчина зникла того ж дня. Без слів. Без сліду.

А вранці Ольга сиділа біля ліжечка хлопчика. Воркувала з ним, ніжно тримала за ручку. А трохи згодом вони з чоловіком офіційно всиновили його…

Бо й справді — несповідимі шляхи Господні.