– Ми обов’язково щось придумаємо, прошу тебе, тільки не поспішай приймати неправильні рішення, – каже мені Михайло.

Він проти того, щоб я в свої 67 років ще раз в Італію їхала. Я там була майже 15 років, повернулася всього 2 роки назад, якраз на свій 65-річний ювілей.

Тоді і вирішила, що зав’язую із заробітчанством, і хочу хоч трохи пожити в тому, що пристарала. Я собі свій дім гарненько відремонтувала, щоб вже до старості мати спокій – воду в дім провела, зробила велику ванну кімнату, кухню нову, опалення все поміняла, і з легким серцем вже думала просто собі жити – пенсію маю, город є, і ще кілька євро мала відкладених.

У мене є єдина дочка, вона давно заміжня, але не мала свого житла, жила то у сватів, то на знімних квартирах потім, бо не могла ужитися із свекрухою.

Тому першим ділом як я гроші великі заробила, я подбала про житло для дочки. Купила їм велику двокімнатну квартиру покращеного планування, дочка сама вибрала, а я оплатила і відразу на них і оформила.

На той час дочка з зятем чудово жили, ростили двох донечок, мали багато спільних планів. Зять мій, Іван, золоті руки має, він і в їхній квартирі сам весь ремонт зробив, і мені в моєму будинку теж дуже допоміг з ремонтом.

Я все життя допомагала їм і грошима, і посилки висилала, тому особливо нічого я собі і не відклала. Але сподівалася, що дочка мене не залишить, якщо що.

А тут ще одна цікава подія в моєму житті відбулася – я поїхала в гості до двоюрідної сестри, бо давно в неї не була, і там я познайомилася з її сусідом. Чоловіка звати Михайло, він був моїм ровесником, давно вдівець, живе разом з донькою.

Ми з ним у сестри за столом сиділи, і за ті три години так він мені приглянувся, що словами не передати. І я йому, очевидно, сподобалася, бо він там вже взяв в мене номер телефону, і з наступного дня почав мені дзвонити.

Я таке собі навіть не думала, і не планувала, але ми з Михайлом зійшлися і вирішили жити разом, бо зрозуміли, що маємо багато спільного, та й в старості все ж двом легше як одному.

Разом ми з Михайлом вже півтора року, і я встигла відчути всі переваги, що лише на городі вдвох працювати. Та й ввечері не так сумно, є з ким поговорити.

Думала я собі, що щастя до мене на старість прийшло, але зарано я почала радіти. Біда прилетіла звідки і не чекали. Зять знайшов собі іншу жінку і надумав розлучатися з моєю донькою.

А при розлученні він захотів ділити ту квартиру, яку я їм купила, адже це спільно нажите майно. До того ж, зять вважає, що заслужив на цю частку, бо він все робив сам, і я суттєво зекономила на майстрах.

Помирити мені їх не вдалося, хоча я і робила все можливе. Квартиру вони продали, грошима поділилися. Дочці дісталася більша частка, адже вона з дітьми залишилася, але цих грошей навіть на однокімнатну квартиру не вистачає.

Дочка в розпачі, і через розлучення, і через те, що залишилася без даху над головою. До мене переїжджати вона не хоче, бо діти в школу ходять в місті, та й у дочки там робота.

От вона мене і просить, щоб я ще хоч на рік-два поїхала в Італію, щось заробила, щоб вона могла квартиру нормальну купити, адже вже і доньки підростають, треба буде скоро і про них думати.

Тепер я стою перед непростим вибором – повертатися в Італію, щоб заробити доньці на квартиру, чи залишатися вдома з Михайлом, як він просить, а дочка нехай сама вирішує свої проблеми?