Недавно провела свого Павла на  той світ, хай земля йому буде пухом. Доки стояла біля гробу,  відчувала на собі прискіпливі та осудливі погляди.

Особливо неприємно було розуміти, що серед цих недругів були мої рідні діти. Але, на відміну від інших, ці неприязні не приховували. Вони просто в обличчя казали, що це я у всьому винна. Повторяли мені це так часто, що я й справді повірила, що у чомусь винна перед ними.

Це було напередодні самого Різдва. Знаю, що за традицією у кожен дім ходять колядники. Але цьогоріч я нікого вже не чекала. Аж доки під вікном не почула метушню. Діти просилися колядувати.  А коли я відчинила двері, то на порозі побачила рідних внучат. 

Марія вже давно була старшою жінкою. Але зимові свята любила ще з дитинства. Щороку її двері були відчинені для всіх охочих колядників. Та й гостинці вона давала щедрі. Тож свята у Марії завжди проходили весело. Тільки не цього року. Хоча минуло вже пів року, як цей світ покинув її чоловік. Хорошим він був сім’янином. Його всі любили та поважали: сусіди та знайомі. Він кожному був радий допомогти. 

Часто ходив до церкви. Вірив у Бога та молився щовечора перед сном. Зате Марію доброю не пам’ятають. Постійно тільки бачили, як вона ганяла коханого у справах, дорікала йому всіх. Про таке кажуть: “пиляла.”

– Бачу, як ти садиш картоплю.. Врожаю цьогоріч не чекай. Куди у брудному взутті в дім лізеш!? Мити потім хто буде? 

Доки жінка докорами його засипає, Павло в кутку до образів молиться тихенько. Але й це жінку неабияк злило. Дочка найстарша, коли в гості приходила до батьків, усе це бачила. Не раз вона робила зауваження матері.

– Скільки вже можна!? Батька в могилу зведеш скоро! 

Мати ж слухати доньку не збиралася. Як і сусідок, які їй постійно поради щодо сімейного життя роздавали. 

– Ви за своїм дивіться. А я з чоловіком розберуся без вас.

І ось ліпила якось Марія вареники на кухні. У неї завжди був багатий стіл на різні смаколики. От чого – чого, а хазяйновитості у неї хоч відбавляй. Діти коли в гості не навідаються – завжди задоволені та ситі.

І пішов Павло до лісу, щоб дров для пічки принести. Це неподалік, у кінець вулиці пройти і все. Перед цим Марія, як завжди, вилаяла чоловіка за якусь нісенітницю. 

– Одягнися тепло. У нас грошей на лікування нема. Я тебе заходити не буду. Тобі вже не 20 років! У нашому віці самим про себе дбати треба.

І справді всю ніч Павло промучився у гарячці. А на ранок взагалі зліг. Кашляв весь ранок, а до обіду взагалі притисло так, що місця собі не знаходив.

Уже й діти з міста зірвалися, щоб глянути, що там із батьком.

– Та через два дні, як нова копійка буде. Нічого йому нема. В ліс ходив. Казала добре одягатися. Та де там! Хто мене слухає! – кричала Марія.

Але чоловікові ставало все гірше та гірше. З ліжка він навіть не підводився.

– Може швидку?

– Не треба йому нічого! Знаєш, скільки грошей піде? Зараз у лікарню його повезуть, а там список вручать і біжи в аптеку. 

– У нас гроші є. Ми все оплатимо, мамо.

– Я сказала, нічого йому не треба і крапка! До завтра відійде. Не раз уже таке було.

Але до завтра Петро не дотягнув…

І ось, стоячи на кладовищі, Марія не могла витримати осудливих поглядів своїх родичів. Десь у душі провину відчувала, але цілком так і не усвідомлювала.

І ось уже пів року минуло. Тепер вона живе сама. Уже й немає на кого позлитися. Діти до неї не навідувалися більше. Навіть дзвонити рідше почали. Тож геть погано Марії на душі тепер. 

Але ось у двері постукали колядники.

– Боженько,- ледь не розплакалася жінка, побачивши на порозі онуків. 

Відтоді Марія сильно змінилася. Вона нарешті побачила в собі те, на що їй так довго намагалися звернути увагу інші. Прикро тільки, що такою ціною це їй далося.

А ви вважаєте Марію винною?

Чи знаєте людей з таким характером особисто?