Неочікувала, що доля отак розпорядиться. Коли побачила Тамару через стільки років, навіть шкода стало.
Я жила в селі, а навчалася в місті, тож більшість часу проводила в гуртожитку. Але кожні вихідні поверталася додому, бо там був мій наречений Ігор і найкраща подруга Тамара. Ми троє завжди разом: то в лісі гуляємо, то біля річки сидимо, то в когось у дворі чай п’ємо та балакаємо. З Ігорем зустрічались два роки, а вже пів року, як були заручені. Вірила, що так буде завжди – я, він і наше щасливе майбутнє.
Та якось одного дня, приїхавши додому, почула таке, що земля з-під ніг пішла. Тамара чекала дитину. Від Ігоря. Вже другий місяць.
– Це жарт?
– Ні, – опустила очі Тамара.
– Як? Коли? Навіщо?
– Ми не хотіли… Так вийшло, – пробурмотів Ігор.
– Вийшло?! Як можна так просто взяти й зрадити? Ви ж обоє мені були найдорожчими людьми!
Відповідь була одна – мовчанка. Я не стала чекати ще якихось пояснень. Просто розвернулася і пішла. Більше в село не поверталася. Через місяць вони одружилися.
Життя тривало далі. Я закінчила навчання, залишилася в місті. Через рік зустріла Євгена. Він був добрим, уважним, справжньою опорою. Не скажу, що любила так, як Ігоря колись, але поруч із ним було спокійно. Ми прожили разом 20 років. А потім його не стало…
Я залишилась сама. Дітей у нас не було. Тож зібрала речі і поїхала в Італію на заробітки. Спочатку було важко, інша мова, культура, але згодом звикла. Минуло з того часу вже 10 років. Недавно повернулася в Україну провідати батьків. І от іду вулицею – і раптом бачу Тамару.
Вона стояла біля магазину в старому, потертому пальті, видно, що життя добряче її пошарпало.
– Не чекала тебе зустріти… Ти як? Де живеш?
– В Італії. Приїхала батьків провідати.
– Гарно тобі там, певно?
– Нормально. Робота є, грошей вистачає.
Вона ковтнула слину й раптом заговорила швидко-швидко:
– А мені несолодко, Надю… Ми з Ігорем не були щасливі. З першого ж дня після весілля він став холодний, байдужий… Постійно казав, що не любить мене, що помилився… Почав пити. Роботи нормальної так і не знайшов, грошей нема… Бідуємо… Я більше не можу так жити, Надю… Візьми мене з собою, будь ласка… Робитиму все, що треба… Просто хочу втекти від усього цього…
Слухала і не знала, що сказати. Ось так доля повернула. Вона забрала в мене все, а тепер просить допомоги.
Дістала 100 євро, що мала в сумці, і простягнула їй:
– Візьми. Купи собі щось… Я подумаю.
Вона взяла гроші, очі її наповнилися слізьми.
– Дякую, Надю…
Серце щеміло. Чи варто їй допомагати? Чи варто тягнути в своє життя людину, яка колись без вагань мене зрадила? Не знаю…
Ось так життя інколи розставляє все по своїх місцях. Може, це і є справедливість?
