Є в мене двоюрідна сестра Люда. Ми майже одного віку, колись дуже близькі були, дружили, та останнім часом спілкуємося не часто. Так от нещодавно вона святкувала свій ювілей – 60 років. Запросила й мене до ресторану. Я відразу вирішила, що не піду, не люблю ці пишні набутки, та й грошей багато дарувати не можу. Зараз в конверт 2000 кладуть, як в ресторани йдуть.

Утім, я відразу попередила, що забіжу до неї привітати вже після свята. Вона наче й проти не була. Відгуляли вони на славу, всі фото в інтернеті виставляли. Столи були багаті, повно всіляких страв. Наступного дня я все ж зібралась до Люди. Поклала в конверт 1000 гривень, взяла цукерки і вирушила. 

Сестра знала, що я завітаю, я попередила. Та стіл вона й не подумала накрити. Вже в моїй присутності почала виставляти на стіл контейнери із залишками, котрі зібрала зі столу.

 – Що це?

 – Та дивись, там повно всілякої смакоти.

 – Ти що не могла по тарілках розкласти чи бодай розігріти?

–  Так ти ж своя, не чужа! Все свіже! – сказала вона, хоча було видно, що харчі зовсім не свіжі.

 – І що тепер? Мене поважати не треба?

 – Ой, не починай!

 – Та ти хоч щось приготувала сьогодні?

 – Ні, я хотіла відпочити. Треба було вчора прийти і їсти гарне й свіже.

Заледве вона чай заварила. Тієї їжі з контейнерів я не торкалася, бажання не мала. Лишень думала, що забагато грошей поклала в конверт. Краще б собі продуктів купила. Саме тому врешті я не втрималась.

 – Ти вибач, звісно, але я там в конверті, здається наплутала. Дай на хвильку його!

Вона принесла конверт і я забрала з нього одну купюру – 500 гривень. Та я й не підозрювала, що Люда встигла туди зазирнути. Тож коли я повернула конверт – вона не відходячи знову туди подивилась. 

 – Ти що забрала гроші?

 – Так, а що?

 – Ну, ти даєш!

 – Тут нема за що тисячу давати.

 – То забирай вже й решту.

Вона повернула мені конверт, я встала й пішла геть. Я розумію, що вийшло не дуже гарно, але чесно, не вважаю, що в цьому моя провина. От розсудіть самі, що я мала робити?