Так, можливо я не мала так чинити. Але ж хіба можна бути такою жадібною, тим паче коли грошей, хоч лопатою греби!

У мене нещодавно був ювілей — 65 років. Святкувати особливо не хотілося: ні сил, ні настрою. Але приїхала моя донька Уляна з Італії, де вона вже три роки живе. Вийшла заміж за італійця, має гарне життя — як сама каже, ні в чому собі не відмовляє.

Привезла мені гостинців цілу торбу: пармезан, прошуто, оливкову олію, якісь дорогі італійські солодощі, різні крупи, каву в зернах, навіть вино привезла. І ще 100 євро в руки сунула:

— Мам, купиш собі щось гарне, не економ на собі, — сказала й поцілувала мене.

Було приємно, що згадала, приїхала, привезла гостинці. Але наступного дня до мене зайшов син Андрій з невісткою Наталею і двома онуками. Діти босоніж бігали по хаті, Наталя худюща, втомлена. Розповідали, що зарплати ледве вистачає на комуналку і їжу, а у меншого взуття вже в дірках.

Я дивлюся на них — серце розривається. Взяла ті гроші, продукти, напхала їм у сумки. Вони відмовлялися:

— Мамо, ну як це так? Це ж вам, від Уляни, — казала Наталя.

— Та що ви, їдьте додому, хоч поїсте щось смачне, дітям буде радість.

А на ранок дзвінок від Уляни. Навіть не встигла привітатися, як почала кричати:

— Мамо, ти що, віддала всі продукти Андрієві?! І гроші?! Це нормально?!

Я отетеріла:

— Доню, ну діти ж… онуки голодні, Наталя ледь тримається…

— Та що мені ті обірванці?! Андрій що, сам не може свою сім’ю прогодувати? Вічно йому віддаєш все! Я більше тобі нічого не привезу! Досить уже — хай самі викручуються!

— Уляно, як таке можеш казати? Це ж твій брат…

— Все, мамо, я сказала! — кинула слухавку.

 Дивилася на телефон і не розуміла, як моя донька, яку я виростила, могла таке сказати. Сльози самі покотилися. Вже не знала, що болить більше: її слова чи те, що десь там, у розкоші, сидить і всеодно рахує кожну копійку..