Дуже добре пам’ятаю, як шість років тому подзвонила мені двоюрідна бабуся, рідна сестра моєї. Вона попросила, аби я до неї приїхала. Звісно я погодилась, адже спілкувалися ми не так часто. А Тетяна Вікторівна була доволі самотньою, її син давно до США виїхав, там і залишився, онуку всього кілька разів у житті бачила.

І ось я приїхала. Щойно увійшла в хату – побачила довкола страшний безлад, ще й запах неприємний. Бабуся також була в жахливому стані. Я відразу взялась прибирати й вимивати все, тоді ще викупала бабусю. Врешті ще й в магазин побігла і вечерю приготувала. І ось коли ми всі заспокоїлись – Тетяна Вікторівна завела розмову.

 – Я того й тебе покликала, бо зовсім не справляюсь!

 – А чого ж син вам не найме доглядальницю.

 – Та не думає він про мене зовсім. А я й не хочу сторонню людину вдома терпіти. От я й подумала, може ти мене доглядатимеш?

 – Та я навчаюсь, зовсім часу не маю.

 – А я на тебе квартиру напишу!

Звісно, квартира мені була вкрай потрібна. Бо мої батьки живуть доволі бідно, ледве кінці з кінцями зводять. Подзвонила я мамі, розповіла все. А вона мене вмовляти почала:

 – Доню, я тобі з усім допомагатиму. Не відмовляйся!

Врешті я погодилась. Так ми доглядали Тетяну Вікторівну вдвох з мамою. І було це зовсім не просто. Адже бабуся виявилась вкрай вередливою, увесь час вимагала більше уваги, зауваження робила на кожному кроці, їсти хотіла лише делікатеси. Тож потерпали ми з мамою неабияк.

Тим часом я університет закінчила і вже й роботу знайшла. Але зовсім не мала, де жити. Тоді й подумала, що переїду вже до старенької. Яка різниця. Наглядати її легше буде, однаково ж житло мені залишиться. Та коли Тетяна Вікторівна про це почула – відразу здригнулась.

 – Ні, не можна?

 – Чого? Ви ж однаково на мене заповіт написали?

 – Ой ні, я передумала. Говорила з сином, він проти, скоро, до речі, приїде!

Від несподіванки мені в голові запаморочилось. Я присіла, а тоді заплакала. 

 – Ти що? Ти ж нічим особливо мені не допомагала! – раптом видала стара.

 – Ах нічим? Тоді й відсутності моєї ви не помітите! – сказала я пішла речі збирати. 

 – Чого це ти так реагуєш? Я ж не чужа тобі! Ти рідній людині допомагала.

Дорогою я подзвонила мамі і в сльозах їй все розповіла.

 – Доню, не засмучуйся, ми ж з тобою добро робили. Воно до нас повернеться. А за свій підступний вчинок – вона вже перед Богом відповість!

Минуло два дні і стара почала мені надзвонювати, казала, що їй важко і нема що їсти. А я лишень відповіла – нехай син її цим переймається. Можливо це дуже жорстоко, не знаю. А як би ви відреагували?