ені 60 років і за своє життя я багато бачила. Та те, що сталося нещодавно – остаточно вибило мене з колії. Усе життя я викладала в університеті на філологічному факультеті. Читала дітям українську літературу. Саме тому ставлення до наших письменників в мене особливе. Тим паче до Великого Кобзаря.

Щороку в березні я влаштовую заходи не лише на роботі зі студентами, а вшановую Тараса Григоровича і вдома. Я готую українські страви, запрошую родичів на читання, а тоді ми дивимось фільм про Шевченка. Виходить гарне і змістовне свято. Ще я прикрашаю відповідно оселю, а на балкон вивішую вишиті рушники і портрет Кобзаря власного авторства. Я його ще в студентські роки вишила, коли любові до української літератури зовсім не схвалювали. 

Та цьогоріч свято пішло не за планом. Я вивісила всі атрибути, та вже за пів години почула, як під моїм балконом хтось верещить.

 – Я не хочу це бачити! Чого ви з людей знущаєтесь? Нав’язуєте свої погляди?

Я вибігла подивитись, кому ж так заважаю і побачила свою нову сусідку. Я з цією пані ніколи не спілкувалася, та бачила, що вона живе в будинку навпроти. Переїхала в наш район не так давно, роки два тому. Чула, що вона переселенка з Сумщини. Я вирішила вдати, що нічого не чую, просто піти. Та вона все не заспокоювалась. 

 – Куди це ви? Зніміть це ганчір’я?

 – Воно вам заважає? Не звертайте увагу?

 – Як? Якщо у мене вікна на ваш балкон виходять! Ви зі своїм Шевченком вже наробили біди в країні! Люди дім втратили, а ви святкуєте? Сорому нема!

 – Це не ми поробили! В нас ворог є!

 – От такі, як ви – і є вороги!

Я повірити своїм вухам не могла, не знала, що й казати. 

 – Як не знімете – я поліцію викличу! Ви ж провокуєте навмисно!

 – Викликайте! Цікаво, що ви їм скажете. Разом може попросіть, що б і СБУ до вас завітало в гості!

Я пішла в дім, а вона продовжувала репетувати. Мені так сумно стало. Часи міняються, а українці й досі не єдині. Що б ви на таке сусідці сказали?