З Петром ми побрались вже зрілими людьми. Йому тоді було 55 років, мені – 48. Обидвоє ми розлучені, він мав дітей від першого шлюбу, а мені Бог такого щастя не дав. Та я охоче бавила його онуків і з дітьми мала гарні стосунки.

Часом я не вірила своєму щастю. Зустріти в такому віці доброго чоловіка, з яким цікаво й весело, не доживати віку на самоті. Ми мріяли про те, що будемо подорожувати на пенсії, збирали гроші на дачу. Та раптом Петро почав часто хворіти, а тоді лікарі встановили діагноз – рак шлунка. Це стало страшним ударом для мене. 

Коли ми повідомили дітям про хворобу, вони просто кудись зникли. Сказали, що мають багато роботи та не доглядатимуть батька. та я ставилась до цього з розумінням. Вирішила, що хай би що – буду поруч з коханим. Мені довелось покинути роботу, аби доглядати чоловіка. Я сподівалась, що він одужає. Та цього не сталось. Дві операції, хімія. Він боровся три роки. 

Останній рік був жахливим. Петро майже не вставав з ліжка, йому постійно кололи знеболювальне. А тоді навіть його не стало. Влаштовувати похорон мені довелось самій, діти не допомагали. Та я хотіла, аби все було ідеально. І ось відразу після поминальної вечері до мене підійшов син Петра і сказав:

 – Ви ж знаєте, що батько склав заповіт, вже давно. Квартиру залишив нам, дітям. Тож можете ще місяць жити там, а далі ми хочемо продавати житло.

 – Але ж ви навіть не допомагали доглядати батька.

 – А що ви робили це заради квартири.

Сльози лилися з моїх очей. Не знала, що казати. Насправді я не розраховувала на квартиру, але не думала, що діти мене виженуть. Просто з поваги, вони могли б дати мені дожити життя, а тоді продавати нерухомість. 

Моя подруга адвокат. Вона стверджує, що я можу судитись за житло, адже Петро написав заповіт ще до весілля. Та я не хочу паплюжити пам’ять мого чоловіка. 

А як би вчинили ви на моєму місці?