Зараз хтось може подумати, що я скупа жінка та не мені начхати на літніх свекрів. Однак, ситуація в родині така вже абсурдна, не знаю, що далі робити. Тому вирішила написати сюди та запитати поради. 

Отож, після весілля Михайло приїхав до мене не квартиру. Я мала свою невеличку двушку, яку колись отримала у спадок від бабусі. Тут гарний, сучасний ремонт, є вся необхідна побудова техніка. І загалом район гарний, тихий, спокійний, поруч парк та торговельний центр великий. 

Я гадала, що у мене з Михайлом буде спільний бюджет, ми ж одна родина. Тим паче, Міша заробляв на декілька тисяч більше за мене. 

Однак, пропозицію чоловіка мене здивувала:

– Я зможу давати тобі хіба 10 тисяч. 

– Але ж ти заробляєш більше.

– Решту зарплати я віддаю батькам. Ти ж знаєш, що у мого тата діабет, а мама має пити дорогі ліки та їздити в санаторій. 

Але я б не сказала, що у родині свекрів дуже плачевна ситуація. Дмитро Васильович працює охоронцем на заводі. Пігулки, які він приймає, в аптеці коштують 100-200 гривень. А свекруха, Марія Степанівна, працює вчителькою у школі. Додатково ще має учнів на репетиторство. 

Міша щомісяця, в день получки, ставив у нашу скарбничку тільки 10 тисяч, а решту ніс батькам або ж кидав на картку. За ці кошти свекри у 2021 році полетіли в Єгипет, а минулого літа зробили ремонт. Отак класно вони “купують ліки”, правда ж? 

Я намагалася поговорити з чоловіком, аби Міша хоча б врізав таку підтримку і давав 5 тисяч. Але чоловік вперто відмовлявся. 

Коли у нас зламався котел, то я викликала майстра і платила сама гроші за ремонт. Минулої осені, під час відключення світла, брала кредит на маленький генератор, аби могла хоча б їсти приготувати чи телефон зарядити. Зате Міша провів батькам оптоволокно, коштувало воно тоді чимало. Це дуже дратувало та засмучувало, ми не раз сварилися. 

Я завагітніла та сподівалася, що хоча б тоді чоловік змінить своє ставлення до грошей. Однак, навіть коли я вийшла у декрет, то Михайло вперто давав тільки 10 тисяч гривень. Донечці зараз 3 місяці, вона швидко росте та набирає вагу. Відповідно, деякий одяг на неї вже маленький. 

А ще у мене нема молока, я годую доню сумішами. Окрім того, ми їздимо на масажики та плавання. І вписатися у бюджет 10 тисяч гривень – дуже мало, враховуючи, що на ці кошти ще треба купити продуктів і заплатити за комуналку. 

Моя мама працює в Італії, тому час від часу пересилає нам гроші та смаколики. Але мені соромно брати кошти у матері-заробітчанки. У мене ж є чоловік, який повинен утримувати родину. 

І останнього краплею терпіння стала звичайна коляска. У неї зламалося колесо, я старалася прикрутити та замотати скотчем, але не вийшло. Добре, що сусід допоміг донести ту розвалюху до квартири.

– Міша, коляска зламалася.

– Як зламалася?

– Ну ось так! Ти пожалів на нову, тому от довелося нам брати вживану. Але ж я казала, що вона довго не проживе!

– Ти просто необережно їздиш.

– Ні, це просто ти жмот! Як мені далі їздити?

– Ну подивися в інтернеті якусь бу-шні. 

– Знову бу брати? Та скільки можна? Краще раз витратитися, але купити коляску на роки.

– Ні, я так не можу, в мене є батьки. Мамі треба до Великодня купити нове пальто, аби мала в чому до церкви піти. 

Я просто видихнула, дістала валізу та почала збирати всі речі чоловіка:

– От раз ти батьків любиш і будеш утримувати – то переїзди до них жити. Це моя квартира! Ти навіть на ремонт ні копійки не дав. 

Міша на мене образився та пішов геть. Навіть з 8 березня не привітав. А свекруха потім до мене подзвонила, читала моралі, як зараз важко, бо у країні війна. Так, важко, але нехай чоловік не забуває про мене та дитину.

Батьки – то святе, але у нього є я і донечка. Мені що, кинути дитину 3-місячну та піти на роботу?!