Вчора мені на телефон прийшло сповіщення, що на мене подали до суду. Я не повірила своїм очам, а тоді все зрозуміла. Це зробила моя мама.

Річ у тім, що десять років тому я переїхала до бабусі до Тернополя з нашого невеличкого райцентру. Я вступила на навчання, а старенька запропонувала, щоб я не жила в гуртожитку, а оселилась із нею. Це була прекрасна ідея, адже я була налаштована на навчання і не хотіла, аби мені хтось заважав.

Вдома в мене залишилась мама і брат. Ми завжди з Данилом ладнали чудово. Та він не хотів вчитися і відразу після школи почав працювати. 

Я ж жила з бабусею, допомагала їй по господарству, готувала. Коли я була на п’ятому курсі у бабусі стався інсульт, її паралізувало. Після того цілісінький рік я доглядала лежачу стареньку. Дзвонила мамі й благала про допомогу:

 – Мамо, мені ж треба дипломну писати, а я нічого не встигаю! Приїдь хоч на місяць!

 – Як я все залишу, ти що!

Річ у тім, що мама саме тоді зустріла нового кавалера і не хотіла його покидати. так боялась втратити, що навіть донечці не допомогла. А це ж її рідна мати. Як так?

Я страшенно образилась на неньку. Згодом бабуся померла. Мама навіть на похорон не приїхала, а з’явилась, коли їй повідомили, що заповіт старенька на мене написала. Раптом вона подзвонила з претензіями.

 – Це не чесно. Врешті в тебе ще й брат є.

 – А де він був, коли вона хворіла? Де ж ти була?

 – Не говори так зі мною. Ти там жила безплатно, не забувай це!

Я не думала, що мама наважиться на судову справу, але згодом родичі мені розповіли, що то її новий чоловік намовив на це. Кажуть, що він ще той аферист, лише через квартиру її і обрав. 

Я не знаю, як бути. Якщо я поступлюся, можливо вдасться зберегти стосунки з мамою і братом, а як піду в суд, то скоріш за все виграю, але втрачу найрідніших людей. Що мені робити?