Я завжди була далекою від усіх цих юридичних питань. Всі ті закони, правила — все це занадто складно для мене. І коли свекруха сказала, що може відсудити у мене квартиру батька, я геть перестрашилась.

Ми з чоловіком живемо разом трохи більше як рік. Я ніяк не могла знайти спільну мову з його матір’ю. Хоча я справді намагалась. Вікторія Дмитрівна була жорсткою жінкою, бо довгий час працювала в жіночій колонії. Для неї дисципліна та порядок були на першому місці.

Я хотіла налагодити з нею стосунки, але все було марно. Жодні подарунки вона не приймала, бо вважала це марною тратою грошей. А коли я вирішила подарувати їй новий телефон просто так, то почула у відповідь:

— Це що, хабар?

Певно робота на неї настільки вплинула, що вона не могла жити у звичайному світі. Скрізь вона бачила злочинців. Мабуть, і до мене вона ставилась з недовірою.

Після одруження ми зі Святославом переїхали у квартиру мого батька. Сам він військовослужбовець, тому саме житло йому зараз не потрібне.

— Будете жити тут, не лишати ж мені квартиру пустувати, поки моя дитина буде шаритись закутках, — сказав тато та вручив мені ключі.

Наступного дня він переписав на мене квартиру. Ми облаштували все, як захотіли. Тут я відчула, що ми справжня сім’я. Але згодом Святослав сказав:

— Я б хотів, щоб мама переїхала жити сюди. Мені неспокійно, що вона живе так далеко. Мало що може трапитись. А так разом зможемо підтримувати один одного.

— Не знаю, любий. Вона дуже важка людина. Мені вистачає побути з нею один вечір, аби потім проридати весь наступний день. А якщо жити будемо разом, то я геть втечу з цього дому.

— Але все ж подумай над цим, — попросив чоловік.

Наступного вечора я отримала дзвінок від свекрухи:

— Святослав розповів мені, що ти не хочеш, аби я до вас переїжджала.

— Не те, що не хочу. Ви ж самі знаєте, що спілкування у нас не ладнається. Усім буде незручно від такого життя.

— Значить так. Мене твої теревені не цікавлять. Не хочеш по-доброму, тоді буде по-поганому. Я взагалі можу відсудити цю квартиру і тоді сама вирішуватиму, хто там буде мешкати.

Її сталевий голос завжди лякав мене. А від цих погроз я геть мову втратила. Я зовсім не знала, що відповісти на таку заяву.

— Це майно, набуте у спільному шлюбі. Мій син має таке ж право на його володіння. А з моїми зв’язками я можу робити все, що захочу. Тому краще не провокуй мене.

Вона скинула дзвінок. А я геть розгублена та настрашена. Що мені тепер робити? До батька додзвонитися не можу, Святослав навряд чи буде на мої’ стороні. Вляпалась по самі вуха. Завтра піду до нотаріуса, щоб порадитись. Так хоча б буду знати, що їй відповісти наступного разу.