– Михайле, одна надія на тебе. Допоможеш мені город засадити? – питає Марія і ледь не плаче.

– Марусю, та ти ж казала, що в в минулому році востаннє займатимешся городом, – усміхнувшись, нагадав сусід, по діловому поправляючи вус.

– Казала, але бачиш який час непевний, а маєш свою городину, то вже не страшно зимувати, – пояснює Марія, стискаючи в руці край фартуха. – Ти не хвилюйся, задарма я не хочу, я тобі заплачу, – проситься жінка.

– Не знаю, не знаю… Подумати мені треба, – намагається тримати інтригу Михайло. – Ну хіба ти мене варениками своїми в неділю пригостиш, і від борщику твого не відмовився б, – каже.

– Та я готова хоч кожної неділі вареники для тебе ліпити, лише допоможи, – пообіцяла Марія.

– Тоді чекай у суботу, будемо веснувати, – заспокоїв Михайло стривожену жінку.

Марія з Михайлом зналися давно. Вони виросли в одному селі на сусідніх вулицях. Подобалася Марія Михайлу, він сподівався, що стане вона йому дружиною.

І дівчина теж, начебто, відповідала йому взаємністю, але коли Михайло пішов в армію, не дочекалася його Марічка, заміж вийшла за Степана.

Степан був що називається першим парубком на селі, на кілька років старшим за Марію. Чекати довго не став, закрутив молодій дівчині голову гарними словами, і під вінець повів.

Повернувся Михайло додому, а його кохана вже під грушею в колясці синочка колише. Важко було хлопцю, але змирився, і через два роки сам одружився.

У них з дружиною донечка народилася, Настя. Доньку свою Михайло дуже любив, а до дружини хоч і ставився з повагою, але не зміг полюбити так як Марічку.

Минали роки, Михайло жив своїм життям, а Марія своїм, кожен був поглинутий своїми турботами. У Михайла з дружиною все добре було, жили як всі, а от чоловік Марії, Степан, ніяк вгомонитися не міг.

Для нього друзі завжди стояли на першому місці, а сімʼя була десь на останньому. А потім до цього ще й біленька додалася, так що чоловік почав все з хати виносити.

Довго терпіла Марія, хотіла, щоб у сина батько був, але коли Матвій підріс і запитав маму, чого вона все це терпить, Марія подала на розлучення.

Нелегко було одній, але з таким чоловіком ще важче. Довелося на двох роботах працювати, щоб забезпечити і себе, і сина.

Старання Марії не були марними, Матвій своїми силами поступив в університет, і там зачепився – отримав диплом, знайшов гарну високооплачувану роботу, і став непогано заробляти. І на себе, і мамі допомагав, от тільки часу у нього не було приїжджати в село.

Мама з розумінням ставилася до такої зайнятості сина, тому і не чіпала його зайвий раз проханнями про допомогу. Матвію треба самому собі заробити на житло, адже вона не може йому нічого дати.

Тому все частіше зверталася за допомогою до Михайла. Останнім часом вони знову заприятелювали. Три роки тому не стало дружини Михайла, а дочка виросла і теж в місто подалася – шукати кращої долі.

Самотність знову зблизила Михайла і Марію. Він допомагав їй по господарству, а вона його чимось смачненьким пригощала.

В минулому році, якби не Михайло, то з городом Марія би не справилася, тому і зареклася, як мішки з картоплею таскала, що більше ніяких городів.

Але за зиму все забулося, передумалося, а ще весна забуяла, все цвіте, зеленіє, земелька аж пашить. Ну як залишити город бурʼяном заростати?

Знову звернулася жінка до сусіда за допомогою. А він відмовити не міг, бо шкодував її, а може, ще й досі любив.

В суботу з самого ранку робота почала кипіти. І тут, під обід, приїжджає син Марії. І не один.

– Мамо, а чого ви не сказали, що будете город садити, я б допоміг, – каже Матвій.

– Синку, не хотіла тебе турбувати, знаю, що ти постійно в роботі, – стала виправдовуватися Марія.

– А я не один приїхав, з нареченою. Зараз всі разом швидко впораємося. Так, Настю? – звернувся він до дівчини, яка ще сиділа в його. машині.

– Настя? Доню, а ти що тут робиш? – здивовано перепитав Михайло, а потім вони всі дружно розсміялися, бо зрозуміли, що доля їхні родини міцно повʼязала.