Я завжди допомагала синові. Та вочевидь дарма це робила. Бо він остаточно виліз мені на голову. Ще й невістку туди затяг. Торік вони переїхали до мене, заявивши, що не можуть надалі орендувати квартиру. Відтоді спокою я не знаю. Часом навмисно гуляю парком після роботи, аби побути в тиші. Адже дома онуки. 

Ви не думайте, малюків я обожнюю. Ростику – 7 років, а Ганнусі – 5. Вони чудові. Але це не мої діти і я не мушу увесь час ними займатися. А невістка щотижня планує відпочинок, розваги на вихідні. І зовсім не думає, що, можливо, я не хочу сидіти з онуками. Врешті я не проти власне життя ще влаштувати. Мені ж всього 57 років. 

Рятунок я знаходжу на роботі, котру, до слова, дуже люблю. І ось нещодавно ми всі разом вечеряли та раптом невістка заявила:

 – Ви маєте звільнитися, щоб більше нам допомагати з дітьми!

 – Чого це? Я ще навіть не на пенсії!

 – Та що там вже залишилось. А нам треба працювати. Ви могли б їх на гуртки водити, бо я щодня бігаю з роботи та це дуже не зручно. Не дай Боже ще звільнять!

 – Я не хочу звільнятись! 

 – Мамо, не будь егоїсткою! Чи ти нам щастя не хочеш? – раптом втрутився син.

Ми посварилися, а тоді я наважилась повернути собі своє життя. Наступного дня я зібрала всіх і сказала:

 – Ви маєте переїхати! І дітей можете в мене залишати на вихідні не більше, як раз на місяць! Звісно, з попередженням бодай за два дні!

 – Мамо, ти що? Як там можна!

 – Ви дорослі. Самотужки вирішили народити дітей, для себе! Тож це не обговорюється. Якщо якісь непередбачувані ситуації, я допоможу, але не нахабнійте, мені це набридло!

 – Та ти просто не любиш, ні нас, ні своїх онуків!

За кілька днів вони з’їхали страшенно ображені. І відтоді жодного разу ми не спілкувались. Мені дуже добре самій, нарешті я можу відпочити. А ще я наважилась на побачення зі своїм давнім знайомим. Думаю, щось в нас складеться. Але я переймаюсь, через взаємини з дітьми. Що, як вони не пробачать? Невже я перетнула межу?