Я змушена була обслуговувати всю родину чоловіка – готувати, прибирати, але мені це все набридло та я пішла.

Я жила з батьками та чотирма молодшими братами і сестрами. Мама все намагалась встигнути й зробити, а тато часто заглядав у плящину та зчиняв після того рух. Тому я дуже чекала, коли поїду з дому на навчання.

Після закінчення школи я вступила в коледж на кондитера, а потім відразу знайшла роботу. Під час роботи і познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком – Богданом. Він був представником одного з постачальників кондитерської, де я працювала.

Його рідний дім знаходився за 100 кілометрів від мого, тому, коли після весілля він запропонував переїхати до його батьків – я погодилась, бо до свого дому повертатись не хотіла.

Мама Богдана прийняла мене добре, я раділа, що пощастило зі свекрухою, але я помилилась. Одного вечора я випадково почула розмову Анастасії Віталіївни з донькою Олесею (молодша сестра Богдана).

– Дитино, ти бачила кого привів наш Богдан? Це жах. Їх повна хата дітей ще й батьки п’ють. Зрозуміло, чому вона так швиденько заміж вискочила і до нас переїхала. – Невдоволено бурчала свекруха. – Вони прозустрічались лише пів року.

– Мамо, та нащо вони тобі? Якщо їм добре, нехай живуть, не лізь у їх сім’ю.

– О, ні. Я не дозволю цій обідранці жити в своєму домі, якби я раніше довідалась, хто вона, то й ніякого весілля не було б.

Та з того дня свекруха лише й знала, що мене доймати. І робила це, коли Богдана вдома не було, а при ньому була зі мною сама люб’язність. Я не раз говорила чоловіку, що його мама до мене чіпляється, та він не вірив, бо ніколи не бачив цього на власні очі.

Анастасія Віталіївна перестала взагалі будь-що робити вдома, все скинула на мене, донька її поїхала на навчання, а Богдан на роботі. Я ж весь час вдома працювала, та свекрусі все не так. Дійшло до того, що вона розбила мій телефон, а потім зробила вигляд, ніби випадково; до білих речей у пранні могла підкинути щось червоне; насипати жменю солі в їжу.

Мені це стало терпіти не сила і я сказала чоловіку, що хочу переїхати від його мами і жити окремо, але він лише махнув рукою. Тоді я зібрала речі й переїхала назад до батьків.

Богдан ще їздив перший час до мене, десь рік часу, а потім і дорогу забув. Все був біля мами.

Мені шкода, що я втратила чоловіка через його маму. Богдан як людина й чоловік був дуже хорошим, але мама йому виявилась важливішою за свою власну сім’ю. Ми прожили лише 3,5 роки разом.

Я не засмучуюсь, бо я ще молода жінка, мені лише 29. Ми розлучились, дітей у нас не було. У мене ще все життя попереду, а Богдану бажаю, щоб, коли одружиться наступного разу, то порадиться обов’язково з мамою, бо знов залишиться сам.

Як можна так чинити з дітьми, скажіть? Для чого руйнувати сім’ї?