Ще дитиною я мріяла, що колись матиму доньку. Уявляла, як буду її вдягати, робити зачіски. Згодом планувала, як куплю їй найгарнішу сукню на випускний. А пізніше разом ми будемо готуватися до її весілля.

Та життя не завжди складається так, як мрієш. Донечку я народила, і була неймовірно щаслива. От тільки чоловік цієї радості не поділяв. Він мріяв про сина. І врешті мав його, щоправда, не зі мною. Він покинув нас, коли Ілоні виповнилось два роки. Я тоді переїхала до своїх батьків і перебувала в глибокій депресії.

Згодом зосередилась на вихованні доньки. Охоче наряджала її, в’язала бантики на біляве волосся. Та коли Ілоні було 11 років я збагнула, що не зможу дати їй все, що хотілось. Тоді ще й часи такі були. Почали відкриватись магазини з модним одягом. Однокласниці доньки купували нові гарні речі. А я не могла і бачила, що Ілону це засмучує. Тоді й вирішила.

Я залишила доньку зі своїми батьками й поїхала до Італії. Відтоді минуло 16 років. Я важко працювала весь цей час, та моя донька мала все необхідне. Вона вчилась у престижному університеті, я купила їй квартиру в центрі міста. А тоді якось подзвонила й повідомила:

– Мамо, я такого хлопця зустріла. Олег мене так кохає. Думаю, що він саме той.

Минуло пів року та Ілона зізналась, що хлопець зробив їй пропозицію, яку вона прийняла. Я надзвичайно раділа. Відразу пообіцяла донечці, що допоможу влаштувати саме таке весілля, про яке вона мріяла. І попередила, щоб вона повідомила дату свята, щойно вони визначаться. Адже я мала знайти собі когось на заміну. Я ж працювала в дуже доброї сеньйори та не хотіла втрачати цю роботу.

Минув місяць, а дати ще не було. Я надзвичайно хвилювалась. Тож сама надзвонювала дочці. І ось якось вона мені зізналась:

– Мамо, дата вже давно є. 20 червня. Але тобі не варто їхати. Лишень гроші витратиш, краще мені їх вишли. Бо тих 5 тисяч євро, що ти обіцяла забракне.

– Хто ж тобі допомагатиме?

– Майбутня свекруха, мама Олега. Вона дуже сучасна і стильна. Ми чудово ладнаємо.

Я не знала, що казати. Відчувала, що просто не потрібна Ілоні. Невже вона не хоче, щоб в такий день поруч була мама, щоб підбадьорювала, тримала за руку, допомагала причепуритися. Як це взагалі можна не хотіти бачити неньку на своєму весіллі. Невже я для неї просто гаманець?

Після тієї розмови я плакала цілу ніч. А на ранок подумала, якщо я доньці не потрібна, то може й гроші їй не висилати? Як гадаєте?