Які більшість жінок у нашому селі я поїхала на заробітки в Польщу. В Україні я не заробила б таких грошей, а жити в комфортних умовах все-таки хотілося. Потрібно було ставити на ноги сина, допомогти йому з майбутнім весіллям, з житлом, онуками. Окрім того, і про себе треба було подумати — хотілося все-таки мати нормальну старість, не думати про те, нащо жити наступний день. Та й самі знаєте, які у нас пенсії.

Завдяки п’яти рокам праці на польському заводі мене удома чекало добудоване житло. За цей час син одружився з Мариною – дівчиною, з якою він навчався в університеті. Вдвох вони й доробили ремонт будинку, в якому зараз жили.

Я завжди намагалася приділити їм увагу, надсилаючи якісь смаколики передачками. Часом надсилала гроші, бо потрібно було купити й одяг, і взуття, вийти десь погуляти. На роботу моя невістка не ходила, а син перебивався підробітками. Сподівалися на мою допомогу.

– Чи не шукав ти щось, Віталію, за спеціальністю? Чи ж недарма ти вивчився на адвоката, — запитала я його якось.

– Так, мамо, у нас в нашому селі ніякого адвоката і не потрібно. Всім завідує поліція.

– А як поїхати в місто працювати? До Львова, наприклад? — пропонувала я.

– Ой, то там така конкуренція по роботах! Я вакансії не знайду, тільки останні гроші там залишу. Житло потрібно орендувати, а тут своє, власне, — відповідав мені Віталій.

То я його більше і не займала тим питанням.

З Мариною ми не дуже спілкувалися. Я передавала їй вітання через Віталія, але у відповідь не чула нічого.

– Можливо, вона соромиться? — думала я.

Проте коли приїхала до них на Провідну неділю, то зрозуміла що невістка геть мене недолюблює. Помічала на собі косі погляди. Відчувала себе чужою у власному будинку. Якось, проходячи повз кімнату сина, я почула:

– А коли вона вже поїде на свою Польщу? — говорила Марина Віталію.

– Тихіше, вона може почути., — зачинив двері Віталій.

Дуже образливо мені стало за таке ставлення. Я постійно старалась дбати про своїх дітей, не шкодувала для них ані копійки, а мене і за матір не вважають.

Наступного дня сказала їм що повертаюся на заробітки, а собі вирішила твердо — більше тисячі злотих вони від мене не отримають. Розбестила я їх своєю добротою.

Потім від сусідки телефоном дізналася, що Марина пускає плітки по селу, мовляв, я зажерлася у своїй Польщі, про дітей геть не дбаю, залишила їх напризволяще без копійки. Тоді я переконалася що зробила все правильно.

Синові нічого не буду казати, хай думає своєю головою, з ким одружився як цьому давати тепер раду. Буду надсилати їм кошти лише на дні народження. І то не в таких круглих сумах, як це було раніше. Максимум, що отримають від мене – чотириста злотих.

Я зароблятиму гроші та зберігатиму їх на кращі часи. Може, куплю собі квартиру, коли повернусь в Україну. В усякому разі кошти на старість збирати треба, з такими дітьми сподіватися немає на що.