Мама нас з Іваном виховувала одна. Тато пішов з сім’ї, коли молодшому брату було 2 роки, а мені – 8. Їй було дуже важко, бо не мала на кого покластись і допомоги чекати було нізвідки. От і тягнула все на своїх плечах.

Мам не з тих людей, хто сидить склавши руки. Вона постійно важко працювала на двох-трьох роботах. Про нас теж не забувала, завжди підтримає, скаже тепле слово і пограє з нами малими. Вона дала нам освіту і вивела в люди.

Я теж почала рано працювати. Спершу офіціанткою, ще коли навчалась, там і познайомилась з майбутнім чоловіком. Він військовий. За ним і поїхала в його рідний Яворів. Мама лишилась з братом у Черкасах.

Наша мама дуже життєрадісна і ніколи не впадала у відчай, щоб не сталось завжди посміхалась. Вона, навіть, коли втратила змогу ходити (бо важко працювала все життя), намагалась не падати духом і всіляко допомагати брату. Тому, я її і не впізнала, коли вона до мене подзвонила і, схлипуючи від сліз, просила її забрати.

Іван одружився пів року тому. Його дружина дуже зверхня і задиркувата. Нам вона не сподобалась, але я брату нічого не сказала, йому з нею жити. Леся була проти маминої присутності на їх весіллі, бо, за її словами, мамин інвалідний візок зіпсує всю картину свята. Мама через те і не пішла на їх весілля. Мене це обурила, але мама махнула:

– Та нехай.

І виду не подала, що її це образило.

Та зараз мама заливається слізьми в слухавку

– Оленко, доню, забери мене.

– Мамо, що сталось?

– Ти ж знаєш в якому я стані? Леся мене геть занедбала. Не годує мене вже тиждень, я лежу брудна, бо до туалету не можу самостійно дібратись. Про ліки взагалі мовчу.

– Чому ж ти Івану нічого не скажеш?

– Він у відрядженні. Не знає, що тут відбувається. Та й, коли був вдома, то на мене уваги не звертав.

– Як же так?

– Леся каже, що я їм всю квартиру засмерділа. Доню, я ж не винна, що інвалід і сама нічого зробити не можу.

На наступний день я була в Черкасах і забрала маму. Невістка лише раду її випхала, не вибачившись.

Коли Іван повернувся з відрядження, то і не згадав про маму і не запитав де вона та що з нею. Після цього я не хочу з ними спілкуватись. Хай живуть як знають.

Маму я догляну, зі мною їй буде добре. Я її дуже вдячна за все, що вона для нас із братом зробила, а Іван схоже вже все забув. Не розумію як можна так ставитись до найріднішої людини. Мамі образливо за це дуже, але вона намагається не зневірюватись.

Скоро Великдень, ми активно готуємось до свята, брат так і не зателефонував поцікавитись як мама. До себе нас не запрошує, я теж не хочу його бачити. Можливо, це гріх і потрібно було помиритись перед таким великим святом, та у мене і досі образа на них за маму.