Я хотіла, аби мій син Станіслав якнайшвидше одружився, завів сім’ю, дітей. І от він привів додому дівчину – Риту. Після одруження перший рік вони жили у мене у квартирі, бо де ж у молодого подружжя гроші на своє житло. У побуті мені ця Рита геть не подобалась. З роботи прийде – то нема, щоб їжу на наступний день приготувати, речі попрасувати. Вона то за книжку, то на прогулянку йде.

А як вона визбирувалась на ту роботу. Я їй кажу:

– Ти ж уже заміжня жінка, Рито. Спідниці вже можна і коротші носити. І блузи без вирізу вибирати.

– Те, що я заміжня, не означає, що я мушу у паранджу замотатись і на люди не виходити. Я молода, мені нічого ховатись, – відповідала вона мені.

Потім я завела розмову про їхнє житло:

– Пора б вже думати, де ви будете жити.

– Ви нас виганяєте, мамо?, – спитав Станіслав.

– Хочте, так думайте. Але негоже жити з батьками подружжю. Пора вже самостійною сім’єю жити.

Син взяв іпотеку, ще мали трохи своїх заощаджень і так купили свою однокімнатну квартиру. Я хотіла сказати, що вартувало б вже двокімнатну брати, бо де ж онуки житимуть. А потім зрозуміла, що тільки нову сварку почну своїми коментарями. Не певна, чи Рита взагалі хоче заводити дітей. Може, вони заважали б її молодечому життю. А сина не питала, бо знала, що навіть якби хотів дітей, то згодився б з Ритою.

Одного вечора пролунав дзвінок в моїй квартирі. Відкриваю двері – а там Станіслав з сумкою стоїть.

– Пустиш?, – запитав.

– Заходить, сину – впустила я.

Нагодувала його вечерею, почала розпитувати, чого це він так пізно і з сумкою

– Ми з Ритою посварились, мам. Я і пішов з дому. Посварились через те, що я мало заробляю, не хочу просити підвищення. А я скільки б не заробляв – їй однаково було б мало!

У цей момент я бачила вже не свого сина, а колишнього чоловіка.

– Станіславе, ти мене вибач, але мусиш повернутися до дружини, – твердо сказала я.

Петро, батько Станіслава, теж при найменшій сварці тікав до своєї матері. А та дозволяла йому лишатись, поки я у нашій квартирі сиділа сама й мучила себе думками. Він постійно тікав від проблем, не розв’язуючи їх. Потім почав тікати не до мами, а до друзів. А там в компанії зустрів жінку, до якої пішов від мене. Я запитувала свекруху:

– Чого ж ви одразу не відправляли його назад? Нащо приймали?

– Та як не прийняти свою дитину? Що ж я за матір буду.

Отак і Станіслав втік від дружини до матері, поки Рита сидить вдома і плаче.

– Або вертайся до жінки та вчіться говорити один з одним, або одразу розлучайтесь. Нічого воду каламутити.

Пішов Станіслав від мене, не очікуючи, що мати вижене його. А по-іншому зробити я не могла.

Через півтора місяця після цього телефонує мені невістка.

– Алло, Ірино Юріївно, добрий день. Я хотіла перепросити за всі дошкульні слова, які казала вам колись. Мені Станіслав розказав, що ви тоді його не прийняли. І я хочу вам за це подякувати. Приходьте до нас в гості, а от якраз Великдень має бути.

Я не очікувала такого від Рити. Звісно ж прийшла до них, принесла паску, пиріжків, бо син завжди любив мою випічку. Ковбаси домашньої наробила. Бачу, що Рита їсть шматок за шматком, не може зупинитися. А раніше ж вона їла дуже мало, слідкувала за фігурою.

– Мамо, маємо для вас дуже важливу новину, – почав Станіслав.

– У нас буде дитина, – сказала Рита.

– Дитина? Я стану бабусею? Ой, діти мої!, – я була неймовірно рада.

Потрохи все стало на свої місця. Син таки попросив підвищення, бо треба грошей на дитину, Рита стала більш відповідальною. А я тільки тішилась, дивлячись на моїх дітей.