Коли ми тільки починали жити з Антоном не мали нічого. Навіть житла власного не було. Ніякої допомоги від батьків ми теж не отримували, підтримки від бабусь і дідусів теж не дочекались. Тому всього, що зараз маємо, досягли самі. Батьки часто нам повторювали одну і ту ж фразу.

– Ви самі вирішили створити сім’ю, а значить були готові до відповідальності. Тому забезпечуйте себе самі. 

Ми не жалілися, адже не було часу, оскільки активно працювали над своїм майбутнім. Я влаштувалась на роботу в школу вчителем початкової школи і паралельно ще навчалась в педагогічному університеті. 

Антон влаштувався охоронцем на склад побутової техніки і також навчався в університеті на економіста. Кожен з зарплатні відкладав потроху на квартиру. За п’ять років роботи ми з чоловіком встигли не тільки отримати дипломи, а ще й назбирати на квартиру. Нехай двокімнатну і куплену на вторинному ринку, зі старими меблями від попередніх власників, але вже свою. 

– Ну молодці! Ще парочку років попрацюєте і на машину назбираєте. – сказала тоді мама Антона. 

З чоловіком тоді почали працювати ще активніше. Антон тоді замислювався про відкриття власного бізнесу, а я хотіла розвиватись в викладанні. Однак наші плани порушила моя вагітність. Пам’ятаю, як тоді засмутилась. Не через те, що вагітна, ні. А що ми нічого не зможемо дати цій дитині. 

– Ну що ми дамо цій дитині? Ми самі ще на ногах не стоїмо. Щойно купили квартиру. А ще не маємо ні машини, ні зайвих грошей. Як ми впораємось з дитиною, якщо з власним життям не можемо впоратись? 

– Не переживай ти так сильно! Впораємось! Згадай скільки ми всього пройшли, поки купили свою квартиру. Але ж ми з усім впорались! І зараз все зможемо.

Слова чоловіка мене заспокоїли. Вже не так переймалась. Та мені не давало спокою те, що чоловікові доведеться працювати самому, поки я буду в декреті. До того ж  дитина – це додаткові витрати, і це сильно вдарить нам по кишені. Але як виявилось,  я дарма переживала. Майже всю вагітність пропрацювала в школі. А Антон активно працював над створенням бізнес-плану. 

Словом, з того часу пройшло вже  25 років. У нас з чоловіком є прекрасна донечка Наталя. У Антона власна мережа автомийок по всій Україні. Я викладаю педагогіку в університеті. У нас власний двоповерховий будинок під Києвом і дві машини. Живемо непогано і тепер не потребуємо фінансової допомоги. 

Наталя вже два роки зустрічається з хлопцем і сьогодні в нас спільна сімейна вечеря з його батьками. Діти зібрали нас, щоб повідомити важливу новину.

– Ми з Максимом зустрічаємось вже два роки. І зараз вирішили одружитись. Я вже навіть придумала, яке весілля хочу.

– Ви впевнені, що грати весілля в такий страшний час гарна ідея? 

Скажу чесно, я рада за дітей, що у них все добре і вони вирішили створити сім’ю. Але ж в країні війна і робити свята на велику кількість людей дуже небезпечно. Про що я і поспішила повідомити доньку. Сваха, до речі, мене підтримувала в цьому питанні. 

– Інші грають і нічого. То чому мені не можна? 

Доньку переконати не вдалось. То ж ми розпочали активне приготування до весілля. Витрати вирішили зі сватами взяти на себе. Адже я прекрасно пам’ятаю, як було нам важко. І на весіллі молодятам склались зі сватами і подарували трикімнатну квартиру в новобудові з хорошим ремонтом і дитячою. 

Однак після весілля новоспечене подружжя сіло на голову, по-іншому не назвеш. 

– Нам з Максимом не завадила б машина. Чи не могли б ми допомогти купити. Чоловік якраз розмовляє з батьками, щоб ви разом склались і подарували нам. 

Словом, то їм машину треба, то путівки в Буковель на відпочинок, то ще щось. А останнє прохання доньки мене шокувало. 

– Мамо, я вагітна і народжувати в України боюсь. То ж оплати мені поїздку і пологи в Німеччині. 

– Як грати весілля, так не боялась, а народжувати страшно в Україні? Про що ви думали, коли дитину робили? Чи вважали, що батьки вам до скону допомагатимуть?  Ми з татом досягли всього самі і ніхто нас не утримував так, як оце ми вас. То ж з цього часу вчиться бути самостійними. Не хочеш народжувати тут, нехай твій чоловік знайде гроші на пологи за кордоном. 

Ми з Антоном вирішили трохи урізати свою фінансову допомогу дітям. Потрібно їм вчитись бути трохи самостійнішими. Ну хіба я не права?