Я довго не наважувалась зізнатись рідним про свою вагітність. Коли зробила тест і побачила позитивний результат, то не хотіла у це вірити. До останнього сподівалась, що може просто бракований трапився. Але коли два наступні підтвердили результат першого, то мої надії розсипались, як замок із піску. В голові постійно крутились думки, що ж буде далі, яке майбутнє на мене чекає, коли стану матір’ю у вісімнадцять.

“Юра, як йому повідомити, що ми скоро будемо батьками? А якщо він не хоче цього? А якщо просто висміє мене, чи не захоче визнавати дитину?”. Майже тиждень я носила все це собі та не наважувалась відкритись перед коханим. Увесь це час не упускала нагоди постояти перед дзеркалом, щоб зрозуміти, чи видно округлість живота. Термін був ще маленький, але, як кажуть, на злодієві й шапка горить. Мені здавалось, що люди навколо помітять моє цікаве положення і кожен косий погляд сприймала, як осудження.

Зрештою наважилась розповісти про все Юрі. Він сприйняв новину доволі спокійно. Не кричав на мене, не звинувачував. Навпаки почав втішати, заспокоювати, що якось воно буде, він щось вигадає і все владнається. І, головне, що не збрехав! Таки вигадав! Сподіваюсь, у нього все владналось, бо наступного ж дня він перестав відповідати на мої телефонні дзвінки, заблокував у всіх соцмережах й взагалі зник з міста. Його товариш зізнався, що батьки відправили Юру жити до родичів. А його мама взагалі стала обходити мене десятою дорогою. Коли я прийшла до неї аби поговорити, то навіть не пустила на поріг.

Я не знала, як відреагує на це все моя мама, якщо навіть коханий, який присягався мені у своїх щирих почуттях, просто відрікся. Добре, що у важкий момент підтримала подруга і все-таки зважилась на цю бесіду. “А, що ти від мене хочеш почути? Я тебе втішати не буду, бо треба було думати головою, до чого можуть призвести твої походеньки. Тепер будеш сама виховувати дитину у свої вісімнадцять”, – промовила мама знизуючи плечима. А коли почула, що Юра втік, то стала докоряти, що не треба було в ліжко до кого попало стрибати. Я проплакала всю ніч. Таке собі надумала, що й соромно пригадувати. Єдиною моєю підтримкою у той момент став тато. Не очікувала, що він зможе знайти потрібні слова, але батько зайшов до мене кімнату, сів поряд на ліжку, обійняв і промовив, що він вже любить свого онука чи онучку і в нас все буде добре, ми з усім впораємось разом.

Зараз я виховую чудового хлопчика. Так склалось, що мій синочок немає батька, зате в нього є найкращий у світі дідусь.