Оля завжди мріяла про гарне весілля: щоб усе було як у кіно, щоб сукня біла, фата довга, гості веселі, а наречений дивився тільки на неї. З майбутньою свекрухою стосунки були рівними, але без особливої ​​теплоти. Галина Іванівна здавалася їй жінкою з характером, вона любила бути в центрі уваги, а ще часто говорила: «Я не старію, я просто стаю досвідченішою».

Коли почалася підготовка до весілля, Оля намагалася бути чемною, запрошувала Галину на примірки, радилася по меню, навіть слухала її розповіді про те, як «раніше все було по-іншому».

Оля слухала, кивала і продовжувала займатися своїми клопотами. Сукню наречена обрала скромну, але елегантну, туфлі – зручні, зачіску – просту. Їй не хотілося нічого химерного.

День весілля настав дуже швидко. Оля хвилювалася, крутилася перед дзеркалом, ловила погляди подруг і мами. Гості збиралися в залі, фотограф уже клацав фотоапаратом, коли раптом відчинилися двері – і увійшла Галина Іванівна.

Оля спочатку навіть не зрозуміла, що відбувається. На свекрусі була біла довга пишна сукня, з мереживами та блискітками, зачіска – як у нареченої, хіба що без фати, вечірній макіяж, туфлі на високих підборах. У руках – біла сумочка. Це було абсолютно точно вбрання нареченої. Гості застигли. Хтось навіть не витримав і роздався сміхом, а хтось просто дивився з відкритим ротом.

– Ну, як я вам? – голосно спитала Галина Іванівна, крутнувшись перед усіма. – Не гірше нареченої?

Оля відчула, як у неї всередині все стислося. Мама підійшла до неї і прошепотіла:

– Ти тільки тримайся, не переймайся, весілля ж.

Сашко стояв у розгубленості, не знаючи, куди дивитися. Галина ж, наче нічого не сталося, пішла розмовляти з гостями, посміхатися, приймати компліменти. Оля бачила, як подруги переглядаються, а тітка Олена шепоче сусідці:

– Ось це номер, наречена номер два.

Свято тільки починалося, а настрій у Олі вже був зіпсований.

Вона намагалася триматись, але відчуття незручності не відпускало. За столом Галина Іванівна сіла поряд із молодятами, як повноправна господиня урочистості. Вона голосно розповідала про якісь історії, зупиняла ведучого, а на кожному спільному фото вставала в центр, демонстративно поправляючи мережива на сукні.

– Галина Іванівна, ви сьогодні просто як друга наречена, – не витримала одна з подруг Олі, намагаючись перевести все на жарт.

– Та що ти, – засміялася свекруха. – Я просто люблю гарні речі. А білий колір, між іншим, личить всім жінкам, якщо вміти його носити.

Оля відчувала, як гості крадькома на неї поглядають, обговорюють, перешіптуються. А ось свекруха ловила на собі погляди і, здавалося, тільки раділа від уваги.

– Мамо, може, ти пересядеш до тітки Валі? – тихо попросив Сашко.

– Ні, синку, я тут посиджу, – усміхнулася Галина і знову повернулася до гостей.

Оля ледве стримувала сльози. Подруги намагалися її підтримати, але й самі були здивовані не менш. Навіть ведучий, помітивши напругу, намагався обминати Галину Іванівну.

– Оля, не хвилюйся, – шепнула мама. – Головне, що ви з Сашком разом. А сукня – це просто сукня.

Але для Олі це було не просто вбрання. Вона почувала себе зайвою на власному святі. Її власна сукня виглядала більш простою і скромною, ніж химерне вбрання свекрухи. Щоразу, коли гості піднімали келих за молодих, хтось обов’язково додавав: “І за таку шикарну маму нареченого!”

До кінця вечора Оля вже не могла посміхатися. Вона бачила, як банкет перетворюється на парад імені свекрухи.

Вечір продовжувався, але для Олі він був немов у тумані. Гості вже не соромилися обговорювати наряд Галини за столом.

– Ти бачила, як мама Сашка вирядилася? – шептала одна з подруг інший. – Я б на місці Олі пішла з власного весілля.

– Та вже тепер зрозуміло, хто тут головна наречена, – підхопила сусідка.

Оля чула ці розмови, але вдавати, що нічого не відбувається, ставало все важче. Навіть фотограф, намагаючись виправити ситуацію, просив Галину відійти трохи убік, щоб зробити кадри лише з молодятами.

– Ой, та гаразд, я ж не заважаю! – відмахувалась Галина і знову вставала поряд із Сашком.

Наречений виглядав розгубленим. Він намагався жартувати, але Оля бачила, що йому теж ніяково за свою матір. Кілька разів він намагався поговорити з нею, але та тільки посміхалася і плескала його по руці.

– Не хвилюйся, синку, свято має бути веселим!

Якоїсь миті Оля не витримала і вийшла надвір подихати. До неї відразу підійшла мама.

– Доню, ну що ти, не плач, – обняла вона Олю. – Це твій день, не дозволяй нікому його зіпсувати.

– Мамо, ну як тут не плакати? Я тепер на всіх фото – як гість на власному весіллі. Усі обговорюють лише Галину, а не нас із Сашком. Я такого не пробачу. Ніколи.

– Ти маєш рацію, – зітхнула мама. – Але головне – не показуй виду.

Оля витерла сльози, повернулася до зали, але настрій уже не повернути. Галина продовжувала сяяти, приймала компліменти і навіть коли оголосили танець молодих, спробувала вийти на середину зали.

– А можна я теж станцую? – голосно спитала вона, і кілька гостей підняли аплодисменти.

Оля насилу стрималася щоб не піти прямо в той момент. Вона зрозуміла: цей вечір ніколи не забуде – але не тому, що він був щасливим.

Коли свято добігало кінця, Оля вже не відчувала ні радості, ні втоми – тільки спустошення. Гості розходилися, обговорюючи між собою не молодят, а «ту саму маму нареченого в білому». Одна з подруг Олі, прощаючись, не втрималася і сказала прямо:

– Олю, тримайся. Ти молодець, що не влаштувала сварки, я не змогла б.

– Якби моя свекруха так прийшла, я б їй торт на плаття впустила, – прошепотіла Олі на вухо інша.

Оля тільки кивала, не в змозі видавити ні посмішки, ні слова. Сашко намагався підтримати дружину, але й сам був розгублений та пригнічений.

– Оля, ну не бери в голову, – шепотів він. – Мама просто… ну, вона завжди така. Я не думав, що дійде до такого.

– Ти не думав, а я тепер цього не забуду ніколи, – відповіла Оля. – У мене весілля було одне, а вона його забрала собі.

Коли зал спорожнів, Галина підійшла до молодих із широкою посмішкою:

– Ну що, як вам свято? Усі були у захваті! Оля, сукня у тебе, звичайно, скромна, але тобі личить. А мені, здається, білий теж дуже личить, правда?

Оля не відповіла. Вона просто дивилася на свекруху і розуміла: жодні вибачення вже нічого не змінять. Цей день назавжди залишиться нею не святом, а нагадуванням про те, як легко чуже бажання бути в центрі уваги може перекреслити чуже щастя.

Вдома Оля довго не могла заснути. Вона думала про те, як виглядатимуть їхні весільні фотографії – майже на кожному знімку Галина сяяла у білому, а сама Оля виглядала як запрошена гостя. Сашко тихо сидів поруч, не знаючи, як втішити дружину.

– Я ніколи цього не пробачу, – сказала Оля. – Ні їй, ні тобі, що не зупинив.

Сашко мовчав. Він розумів, що тепер між ним та дружиною оселилася тріщина. А Оля знала: її свято вже не повернути, і ця образа залишиться назавжди.