Василю не любив ходити кудись зі своєю дружиною, Юлією.
Він не любив свята, коли за одним столом збиралася численна рідня. Чоловік не любив дні народження друзів…
Усі приходили з дітьми, і неодмінно Василь чув питання, яке його хвилювало до глибини душі:
– А у вас колись нарешті спадкоємці з’являться?!
– Так, Васильку, пора б уже. Ви б із цим питанням не тягнули…
Василь сердився. Він не розумів, як це так, у нього молода, красива жінка, а дітей ніяк немає?
Он, у брата двоюрідного дружина маленька, худенька, зате аж трьох синів народила й доньку на додачу!
…Василь і Юлія прожили без дітей вісім років.
Василь шаленів, а Юля відчувала себе винною, бо причина була в ній.
Вона проходила якісь нескінченні процедури, навіть до ворожок їздила, от тільки все було безрезультатно…
Деколи Василь ішов і гульбанив зі своїм приятелем.
– А ти чого гульбаниш? – докоряв він друга. – У тебе двоє хлопів. Якби я мав сина, я б вдома сидів…
– Ой! – махав рукою друг. – Набридла мені моя! Грошей я, бачте, мало їй приношу!
– То ти не гульбань, і грошей буде більше.
– А толку? Їй скільки не принеси – все буде мало!
– Он воно, життя яке… – важко зітхав Василь. – У кожного свої проблеми…
…Юлі теж було не краще. Останнім часом їй стало прямо неприємно бути на роботі!
Всі в її відділі навперебій про своїх діток, чи онуків розповідають.
І тільки Юля одна мовчить, дивлячись уважно у свої папери…
– Юлю, вибач, що втручаюся, – делікатно почала якось одна з колег, коли вони вийшли з роботи. – Бачу я, як ти переживаєш, коли мова про дітей заходить.
А ви не думали з чоловіком, щоб вам дитинку взяти? У мене родичка у дитбудинку працює, багато там хороших діток…
– Я про це ніколи не думала… Мені хочеться самій народити свого, рідного! Та й чоловік навряд чи погодиться на прийомного малюка…
– Ти ж із ним про це не говорила! Запитай, може, захоче…
…Юля не стала того разу говорити з Василем. Нещодавно вона пройшла чергові процедури і все ще сподівалася, що зможе народити сама.
Про розмову з колегою вона згадала аж через пів року, коли стало зрозуміло, що процедури знову не дали результатів…
Непросто було переконати Василя сходити у дитбудинок.
Два вечори після розмови про це він гульбанив з другом, потім відсипався.
– Ходімо, – нарешті буркнув він під ніс.
– Куди, Василю? – не одразу зрозуміла дружина.
– В дитбудинок, ти ж сама запропонувала. От і підемо, а що робити залишається? Тільки обирати будемо тільки хлопців.
– Добре, Василю, як скажеш…
Юля зраділа, поспіхом зібралася, переживаючи, що той передумає.
У дитбудинок вони ходили кілька разів. Василь не любив запах цього приміщення. Там пахло вогкістю, з їдальні чувся запах риби, яку він терпіти не міг. В будь якому вигляді…
У великій залі їм показували малюків, яких можна було всиновити.
Цього разу хлопчиків було семеро, але як не вдивлявся в їхні обличчя Василь, так нічого свого рідного побачити і не зміг…
У Юлі йшли сльози, їй хотілося взяти всіх, вона, переживаючи, чекала, що вирішить чоловік. Тяжко було тут бути…
Раптом у залу прибігла маленька дівчинка. Світле волоссячко, великі блакитні очі, довгі вії… Прямо сама чарівність!
Якщо хлопці стояли, як по струночці, скоса поглядаючи на незнайомих дядька з тіткою, то дівчинка сміливо залізла до Василя на руки і затишно влаштувалася там.
Міцний чоловік у ту ж мить відчув, що він зробить все для цієї крихітки.
Йому раптом захотілося захищати та оберігати її.
Василь глянув на дружину і кивнув головою.
– Ти вибрав її?! Ти ж хотів хлопчика! – ахнула Юлія.
– Значить, така наша доля. Бог із ним… Нехай буде донька…
За розмовами про вдочеріння подружжя провело пів ночі.
Після дотримання всіх необхідних формальностей у їхньому будинку з’явилася Вірочка.
Вірочці було три з половиною рочки. Вона була дівчинкою абсолютно непримхливою: де посадиш – там і сидить, що приготуєш – те і їсть.
З появою Вірочки багато чого в будинку змінилося: тепер усюди лежали дитячі речі, іграшки.
Увечері Василь разом із нею дивився мультики, а перед сном Юля читала доньці казку.
Якщо Вірочка спала, то прийомні батьки ходили навшпиньки, щоб не розбудити її.
Але найголовніша зміна була в тому, що тепер їхній будинок був наповнений дитячим галасом і сміхом.
Василь більше не гульбанив з приятелем, у вихідні вся родина йшла гуляти у парк.
Вірочка зазвичай бігла попереду в ошатній сукні, а Василь з Юлею гордо йшли позаду, милуючись донькою…
…Пройшло майже чотири роки. Вірочці виповнилося сім років – майже першокласниця.
Першого вересня Вірочку проводжали до школи і мати, й батько.
Василь глянув на доньку, яка стояла з букетом квітів, і раптом його осяяло!
Дочка ж на його дружину схожа! Точно схожа…
Кучеряве волоссячко, той самий колір очей. Як таке може бути?
Василь прийшов додому, дістав альбом зі старими фотографіями, знайшов там фотографію дружини в першому класі.
Наче одне обличчя!
Василя почали турбувати неприємні сумніви, і він вирушив до приятеля і поділився з другом своїми сумнівами.
– Уявляєш, Вірочка – копія дружини! Ні, ну не може бути, щоб Юля народила її і в дитбудинок віддала, ми ж вже одружені були, коли Вірочка на світ з’явилася… Не міг я нічого не помічати…
