– Не можу повірити, що ти це зробив! – Андрій дивився на батька з подивом і невдоволенням, що погано приховується. – Це ж треба додуматися!

– А я й не думав, – спокійно відповів Михайло Анатолійович. – Мене мама надоумила.

– Мама? Так її вже три роки нема! – посміхнувся син. – Ти через космос із нею спілкуєшся чи уві сні?

– Ні, звичайно, – батько не вловив гумору в словах Андрія. – Це було три роки тому. Просто мені не виходило виконати її останню волю.

– Останню волю? Ти не казав, що мама про щось просила.

– Вона й не просила.

– Тоді я нічого не розумію. Може, поясниш?

– Поясню. Щоправда, не певен, що ти зрозумієш.

– Ну звичайно! Де вже мені? Напевно, це крутіше двох моїх вищих освіт!

– Освіта розуму не дає, синку, і душу не лікує. А з твоєю душею давно не все гаразд.

– Почалося! Досить мене виховувати!

– Я й не намагаюся, – батько сумно посміхнувся. – Пізно.

– Ось саме! – на обличчі Андрія розпливлася задоволена посмішка. – То що там мати говорила?

– Нічого. Просто її останніми словами було: «Дякую, доню». Права була дружина, у всьому права. Ось я і…

– Зрадив мене? – закінчив батьківську фразу Андрій.

– Чому «зрадив»? По совісті вчинив. Мама твоя просто так нічого не говорила. Думаю, тепер вона задоволена.

– Що син став безхатьком? – раптове невдоволення охопило Андрія. – Цим вона задоволена?!

– Тим, що ти тепер, можливо, всерйоз подумаєш про своє життя, змінишся. Станеш тим добрим і чесним хлопцем, якого ми всі знали та любили.

– Говориш про мене так, ніби мене не стало.

– Так і є, Андрію. Совісті у тебе не стало.

***

Андрій одружився відразу після школи зі своєю однокласницею Мариною.

У тому, що так і буде ніхто не сумнівався: ні він сам, ні друзі, ні сусіди і, зрозуміло, батьки.

Андрій з Мариною десять років сиділи за однією партою.

Андрій ніколи не дивився на інших дівчаток. Портфель Марини носив сам. Любив її безмірно і не приховував цього.

У випускному класі, як кажуть деякі, здійснилося їхнє кохання. Марина завагітніла.

Ніхто особливо не засмутився, а Андрій взагалі був гордий і щасливий, що стане батьком.

Що це таке, хлопець навряд чи тоді розумів, але для всіх однокласників він відразу став «справжнім чоловіком».

Весілля було галасливим і веселим. Майже весь випуск відзначав цю визначну подію.

Всі були впевнені, що кохання Андрія та Марини не закінчиться ніколи. Наперед напрошувалися на золоте весілля.

Наречений та наречена запросили всіх!

У той момент вони навіть подумати не могли, що їхня любов закінчиться значно раніше…

Після весілля Марина переїхала до Андрія. Батьки виділили їм найпростішу кімнату.

І розпочалися сімейні будні.

Налагоджувати стосунки не було потреби: всі знали один одного багато років і чудово ладнали.

Андрій влаштувався працювати, Марина взялася освоювати домашнє господарство. На цьому наполягли свекор зі свекрухою.

Сказали, що так буде набагато більше користі.

І щодо майбутньої допомоги на дитину подбали також вони: батько влаштував невістку у свою фірму. Так Марина стала провідним спеціалістом рекламного відділу.

Все було чудово!

Молоді чекали свого первістка, дідуся та бабусі – першого онука. Так, усі вже знали, що народиться хлопчик. Навіть ім’я вигадали…

Але скористатися ним не вдалося.

Взимку Марина погано зійшла зі сходів. Дуже невдало.

Горе раптово увійшло в життя молодого подружжя та їх батьків. Всіх, хто про це дізнався, новина здивувала: «Треба ж: тільки одружилися і, раптом, таке випробування… Чи витримають?»

Витримали. Підтримували одне одного як могли. Особливо дбали про Марину: вона дуже переживала втрату.

Після тих сумних подій вона довго не могла завагітніти. Сім років ходіння спеціалістами результату не дали. Точніше, дали лише один: обидва абсолютно здорові. Проблема – у голові.

– Не думайте про дітей, – порадив один досвідчений спеціаліст. – Живіть собі на втіху. Подорожуйте. Вам потрібно більше позитивних емоцій. А головне – кохайте одне одного!

Андрій і Марина так втомилися нескінченно чекати поповнення в сімействі, що з радістю дотрималися рекомендацій.

І, диво! Через два роки в сім’ї народилися двійнята! І які! Хлопчик та дівчинка!

Здавалося б: ось воно – щастя!

Але…

Саме з народженням дітей шлюб однокласників почав стрімко руйнуватися.

Почалося з того, що незабаром діти почали дуже дратувати Андрія. Малята позбавили його «нормального життя», дружини, яка приділяє увагу лише йому, батьків, які перестали ним цікавитися. Звичайно: все сімейство стало бігати з двома немовлятами, що постійно потребують уваги, а він, Андрій, відійшов для них на останній план, повинен був себе обслуговувати і … все розуміти.

Андрій не хотів розуміти. Він діставав Марину постійними причіпками, сварився з батьками, всіх ображав.

Доти, поки не знайшов собі віддушину.

Колега по роботі давно залицялася до нього.

Ось з нею він знову став єдиним, коханим та неповторним.

Тепер він часто затримувався на роботі, залишив дружину у спокої, на батьків дивився звисока.

Першою відчула недобре мати Андрія: Марині було просто не до цього.

Бідолашна жінка, червоніла й бліда, спробувала поговорити з сином. Андрій навіть відмовлятися не став:

– Так, у мене є жінка, і що? Маю право.

– Яке право, синку? У тебе діти!

– У всіх діти, – парирував Андрій, – проте ніхто через них не відмовляється від свого особистого життя.

– Якого? Особистого? Твоє особисте життя – це Марина! Ти часом не забув про це?

– Хотів би забути, то ти ж не даси!

– Андрію, схаменись! Ви так любите один одного!

– Любили…

– Андрію!

– Твоя Марина мені набридла! Вона звикла, що я весь час поряд, тож дивиться на мене, як на табуретку. А я хочу, щоб на мене дивилися з любов’ю, із захопленням, якщо хочеш! І я маю на це право!

– Але ж вона, – мати затнулась, не знаючи, як достукатися до сина, – твоя законна дружина. У неї турбот – повний рот! Близнюки – це подвійне щастя, але і подвійне навантаження! А ти навіть не намагаєшся допомогти!

– У неї є ти та батько. А я працюю. Гроші заробляю. Годую вас усіх, по суті.

Почувши таке, мати замовкла. Зрозуміла, що говорити з сином і стукатися до його совісті безглуздо. Може, він послухає батька?

І мати розповіла про все Михайлу Анатолійовичу.

А той виявився швидким на розправу. Висловив Андрію в лоб все, що думав з цього приводу і попросив:

– Або ти припиняєш свої шури-мури, або я сам все розповім Марині! Бідолашна дівчинка займається з дітьми вдень і вночі, а він розважається! Ти розумієш, що робиш? Ви стільки років чекали на дитину! А тепер, коли у вас одразу двоє, ти зраджуєш їхню матір!

– Хочеш їй розповісти? Давай! Мені байдуже! Я житиму як хочу!

– Не треба мені нічого розповідати, – у дверях з’явилася Марина, яка була на прогулянці з дітьми і повернулася раніше. – Я все зрозуміла. Ти можеш подавати на розлучення, Андрію. Якщо хочеш.

Вона мовчки розвернулась і пішла до кімнати.

Близько місяця Андрій нічого не робив. Жив накатаною: ходив на роботу, зустрічався зі своєю пасією, повертався додому і починав діставати Марину.

Дуже вже хотілося йому, щоб у ситуації, що склалася, винною виявилася вона. Точніше: щоб вона так думала. І щоб так думали батьки.

Ось, мовляв, яка: довела чоловіка до того, що він зраджувати їй став, іти додому не хоче. Ще й розлучення потребує!

Тільки ігри Андрія не справляли потрібного враження. Батьки були на боці Марини та своїх онуків.

Одного разу, коли Андрій з’явився майже вночі, добряче веселий. Михайло Анатолійович не витримав:

– Все, годі нас соромити. Завтра ж з’їжджай і подавай на розлучення. Марина з дітьми лишиться в нас.

– Та й будь ласка! Я піду зараз! – вигукнув Андрій і пішов.

Повернувся до своєї дами, і вона з радістю прийняла його.

Ділити при розлученні було особливо нічого: так, різна дрібниця. Ні машини, ні будь-якої нерухомості подружжя не нажило.

Через місяць після розлучення Андрій натякнув, що настав час уже Марині з дітьми перебиратися до своїх батьків. З якого дива вона займає його кімнату, а він – винаймає житло?

Вислухавши сина, батько твердо сказав:

– Винаймаєш квартиру, от і знімай. Марина та діти житимуть у нас стільки, скільки буде потрібно.

– Кому потрібно? – посміхнувся Андрій.

– Марині, звичайно. Чи ти думаєш, що ми кинемо її напризволяще?

– Не розумію, до чого тут ви? – Здивувався Андрій, – у неї ж свої батьки є.

– Все. Розмова закінчена – батько явно не хотів розвивати цю тему.

Він кивком показав синові на двері.

– І ти пішов? Так просто? – обурилася нова пасія Андрія, коли він поскаржився на батькову поведінку.

– А що треба було робити? – не витримав Андрій. – Сваритися, чи що?

– Ні, це занадто. Проте дивно: рідного сина виставили, а чужу тітку – залишили. Очевидно, це вона їх опрацювала!

– Ну, не знаю. Марина, начебто, не така…

– Ось саме: начебто! Ти просто не уявляєш, на що здатна ображена жінка!

– Гаразд, подивимося, чи надовго їх вистачить, – махнув рукою Андрій. – Зрештою, я – їхній єдиний син. Нізащо не повірю, що вони так легко можуть від мене відмовитися. Пограють у благодійників та й відправлять Марину додому, до тата з мамою.

Андрій помилився. Він забув, що у його батьків залишилася не лише його колишня дружина, а й двоє дітей – їхніх коханих довгоочікуваних онуків.

Не помилився він лише в тому, що батько з матір’ю дуже важко переживали розрив із сином.

Михайло Анатолійович хоч якось тримався, а от мати – не знала жодної хвилини спокою, плакала ночами і чекала: раптом Андрій схаменутися, повернеться до коханої дружини та дітей? Не може бути, щоб таке велике кохання зникло просто так, через якусь забаганку.

Але минув рік, потім ще один, а ситуація не змінювалася. Навпаки: ставала лише гіршою. Андрій зовсім перестав з’являтися, дзвонив дуже рідко, всім своїм виглядом показував, що йому нема ні до дітей, ні до батьків.

Постійні переживання зробили свою справу. Мати Андрія занедужала. Злягла. Спеціалісти попередили, що треба готуватися до найгіршого. Надто пізно мати звернулася по допомогу.

Вона слабшала з кожним днем.

Марина ходила за нею, як за маленькою. Ночі безперервно сиділа поруч незважаючи на те, що і вдень їй вистачало турбот.

Весь будинок, діти, свекор, догляд за лсвекрухою лягли на її тендітні плечі.

Але Марина не скаржилася. Завжди доброзичлива, усміхнена, вона зігрівала своїм теплом усе й довкола.

Михайло Анатолійович дивувався: коли вона спить? Усіляко намагався допомогти. Водив дітей на прогулянку, навчився купувати продукти, навіть чистив картоплю!

Так був вдячний невістці за її добре, турботливе серце, за шанобливе ставлення та за онуків, які росли здоровими та тямущими.

І все ж, як не доглядала Марина за свекрухою, як не старалася, матері Андрія не стало. Причому практично у неї на руках, ледь промовивши на прощання:

– Дякую, доню.

– Відмучилась, – почула Марина за спиною голос свекра, який не наважився завадити дружині попрощатися не з ним, а з невісткою…

А що ж Андрій? А Андрій ніяк не виявився, поки мати нездужала. Зайшов кілька разів і все на цьому.

Дізнавшись, що матері більше немає, він чомусь нічого не відчув. І тому вирішив, що на прощання, мабуть, не піде. Навіщо? Все одно нічого не можна змінити.

Він зателефонував батькові і сказав, що знаходиться у дальньому відрядженні.

– Я зрозумів, – тихо відповів Михайло Анатолійович і поклав слухавку.

“Ну, от і все, – подумав він, – я залишився зовсім один”.

Три роки він жив як уві сні. Кудись йшов, щось робив, потім не міг пригадати, де був і що робив.

Тільки онуки виводили його з такого стану. З ними він жартував, сміявся, розмовляв на різні теми. Любив. І, звісно, ​​діти платили йому взаємністю.

Якось Михайлу Анатолійовичу наснилася дружина. Вона нічого не казала. Просто з докором дивилася на нього.

І він, прокинувшись, раптом згадав: вони ж обговорювали це із дружиною! Як він міг забути? Ідучи, вона, по суті, нагадала йому, щоб він подбав про майбутнє Марини та онуків.

«Дякую, доню». – Виразно пролунав у голові рідний голос …

І він зробив те, що мав зробити вже давно: подарував Марині квартиру, де вони жили.

Невістка спочатку не хотіла йти до нотаріуса, не могла зрозуміти, чого від неї хоче свекор.

Але коли він, скидаючи скупі сльозинки, розповів їй, що виконує останню волю дружини, Марина погодилася прийняти такий несподіваний подарунок.

Андрій, дізнавшись про це. Влаштував сварку. Але, отримавши від батька пояснення, кинув йому на прощання:

– Коли вона тебе виставить з квартири і зі свого життя, на мене не розраховуй!

Двері гримнули…

«Хіба можна на тебе розраховувати, синку? – стомлено подумав Михайло Анатолійович, – ти вже нас зрадив і навіть не зрозумів цього. А Марина мене не покине. У цьому я певен. Велика душа у моєї дочки»…