Опале осіннє листя вітер переганяв з місця на місце, воно літало в повітрі, і кружляючи, плавно опадало на землю.

Микола повертався від батьків пішки, машину залишив у них на подвір’ї, бо трохи посиділи із батьком за чарчиною. Той приїхав із санаторію і весело розповідав дружині й синові, як його добре лікували, як йому сподобалося.

– Так що, жінко, наступного разу поїдемо разом, одному нудно було!

– Тату, там же ж багато вільних жінок, от і веселився б! – підморгуючи і дивлячись на реакцію матері, жартував Микола.

– Жінок багато, але всі слабі і старші за мене, та й хіба я нашу маму проміняю на когось?! – усміхався він, ніжно поглядаючи на дружину.

Засидівся син у батьків, він прийшов до них один, Ліза не захотіла, як завжди.

Батьки жили неподалік будинку, де син винаймав квартиру. Батьки з першого дня знайомства не прийняли Лізу, звичайно вони не показали вигляду, але синові мати сказала:

– Миколо, не твоє це… Ліза не для сімейного життя, повір у мене є в цьому досвід.

– Мамо, а звідки це ти взяла, бо ж тільки один раз і зустрілася з нею?

– Гаразд, синку, живіть, тільки потім згадаєш мене. Єдине мене заспокоює, що поки що у ЗАГС не збираєтеся. Не хвилюйся, Ліза не відчує наше ставлення до неї.

Микола ще вранці сказав Лізі, їдучи до офісу, що після роботи одразу ж поїде до батьків, батько приїхав із санаторію.

– Давай зідзвонимося, Лізо, у тебе сьогодні вихідний, зустрінемося біля будинку батьків, сходимо разом до них, посидимо.

– Не можу, я обіцяла подрузі, що сьогодні навідаю її, ну ти знаєш Катю, вона занедужала, на роботу не ходить, на лікарняному, а я вдень сходжу на манікюр, вже записалася давно, – відповіла Ліза.

Микола звичайно знав, що вона не піде до його батьків, але спитав так, про всяк випадок.

– Гаразд, тоді я трохи затримаюся, напевно, батько мене так просто не відпустить, дістане біленьку, у нього є привід, повернувся із санаторію, – розсміявся Микола і поцілувавши її, зібрався йти.

– Ну можеш не поспішати, я теж посиджу з Катею, – відповіла Ліза.

– Тоді подзвони, я тебе зустріну, – сказав він, – не ходи по темряві.

Вечір уже огорнув місто, рідкісні вуличні ліхтарі були безсилі перед темрявою. Хоч ще й не було пізно, але восени вечорами швидко темніє, а ночі дуже темні. Микола не став дзвонити Лізі, швидше за все вона вже вдома. Він ішов у гарному настрої, трохи посиділи з батьком, поговорив з матір’ю, посміялися.

Відкривши двері в квартиру, Микола раптом почув грайливий сміх Лізи зі спальні.

Він зазирнув туди й остовпів від побаченого.

Микола побачив, як його близький друг, не поспішаючи, одягається, а дружина каже йому:

– Ти поспішай, Юрчику, а то скоро Микола повернеться, а нам з тобою це ні до чого…

Але глянувши на двері, де стояв Микола, побіліла і замовкла.

Ноги самі винесли його з квартири, він не міг прийти до тями від побаченого.

– Ліза з моїм найкращим другом… Такого я й уявити не міг навіть у поганому сні.

Миколі було дуже важко, він ішов, сам не знаючи, куди. Цілі в нього не було…

Він зупинився і озирнувся. Микола стояв на мосту.

Внизу було темно. Раптом його хтось торкнувся за рукав. Повернувши голову, він побачив дуже літнього чоловіка в окулярах і з борідкою.

Він стрепенувся від голосу старого, який невідомо звідки взявся.

– Юначе, ви не думаєте, що тут зависоко? У мене в принципі є правило не лізти в чужу долю, але я сподіваюся правильно зрозумів, що у вас немає поганих думок?

Нарешті Микола прийшов до тями і навіть ахнув від того, про що міг подумати цей старий, який незрозуміло звідки взявся.

– Ну що ви, ні звісно…

– Ну от і добре, – сказав літній чоловік, – вам у який бік?

– Ще не знаю, гуляю, – відповів Микола.

Він і справді не знав, куди йому піти.

– Ну тоді проведіть мене на той бік, я там живу за парком, якщо, звісно, вам не важко, – попросив старий, а Микола погодився.

– До речі, юначе, а як ваше ім’я, я – Іван Семенович.

– Микола, – відповів молодик.

Вони пройшли міст. Іван Семенович розповідав йому, що він ще три роки тому викладав в інституті економіку, але вже на пенсії.

– Нудно звичайно вдома, особливо спочатку, все не знав, куди себе подіти. Але добре, що онука народила сина і в нас стало багато турбот із малюком. Ми живемо з Аліною удвох, точніше втрьох, ще є Андрійко, мій правнук, гордо сказав він.

Микола слухав Івана Семеновича, його монотонний голос заспокоював.

– Миколо, а в тебе щось трапилося, – навіть не питаючи, а ствердно вирішив Іван Семенович. – Тобі куди? Може, дарма я тебе попросив мене провести, може у тебе свої справи?

– Я поки що не знаю куди, до батьків не хочеться, я нещодавно від них, а додому не піду. Там… там у мене… – йому не хотілося згадувати ту картину.

– Ну і гаразд, я все зрозумів, не продовжуй. А я тобі пропоную зайти до мене у гості. У нас з Алінкою велика квартира, може хочеш навіть залишитись у нас. Я щовечора перед сном прогулююся цим маршрутом: від будинку через міст на ту сторону і назад.

– Якось незручно, все–таки дитина маленька у вас. Пізно вже, – нерішуче сказав Микола.

– Ну не так уже й пізно, Андрійко після дев’ятої спати вкладається, а час у нас, – він глянув на годинник, – а час ще є. Тож ходімо Миколо.

Він не розумів, чому пішов разом із Іваном Семеновичем, можливо тому, що не знав, куди йому податися. У квартиру на третьому поверсі зайшли тихо, зняли верхній одяг і взуття, пройшли на кухню.

– Давай до столу сідай, зараз заваримо чайок, – сказав господар квартири.

Тут нарешті Микола роздивився свого супутника. Високий і міцний, сивий, невелика сива борідка надавала розумного і поважного вигляду, вигляду професора.

Він не поспішаючи і акуратно діставав чайні чашки з шафи, намагаючись не гриміти, на столі стояла ваза з печивом і цукерками.

– Діду, а це хто? – раптом почув дитячий голос Микола, – ти хто? – вже звернувся малюк до нього.

Перед ним стояв гарненький хлопчик років трьох.

– А це Микола, – відповів Іван Семенович, – він наш гість.

– А я Андʼїйко, – поважно сказав малюк, не вимовляючи літери і простягнув свою руку Миколі, а той усміхнувся, від розчулення.

– Привіт, Андрію, – сказав він. – Ти ще не спиш?

– Ні, – похитав головою Андрійко, і в цей час на кухні з’явилася Аліна.

– Ой, добрий вечір, а я й не знала, що в нас гості, – сказала вона ніжним голосом.

– А я знав, а я знав! – стрибав біля мами малюк.

– А ось і Аліна, моя внучка, – сказав господар, – це – Микола, – представив він молодика.

– Діду, тобі допомогти? – Аліна діловито підійшла до чайника, який уже відключився, і почала розливати чай у чашки.

Вони сиділи втрьох, пили чай, розмовляли, більше говорив Іван Семенович, його було дуже приємно слухати. Андрійко ніяк не хотів іти спати, він постійно крутився біля Миколи, приносив йому свої іграшки. Нарешті Аліна сказала:

— Синку, все-таки нам пора спати, — але той затупав ніжками, ось-ось розплачеться.

– Андрійко, я до тебе ще прийду в гості, а зараз і справді пізно, всі дітлахи вже сплять, – сказав Микола.

Хлопчик серйозно глянув на нього, кивнув головою і, взявши маму за руку, помахав йому рукою.

– Бач, як сподобався ти нашому Андрійку, він не до всіх підходить, – сказав дідусь.

Микола в офіс поїхав від Івана Семеновича зранку. У них була чотирикімнатна квартира і місце для нього знайшлося.

Увечері він забрав машину від будинку батьків і приїхав додому. Зайшовши у квартиру, він побачив речі Лізи на місці, він сподівався, що вона піде без сварок.

– Не обійдеться без сварок, – вирішив він, а незабаром прийшла Ліза і одразу ж кинулась до нього.

– Микольцю, ти де був усю ніч, я дуже переживала?! – заспівала вона.

– Невже? Переживала? Давай збирай свої речі і йди на всі чотири сторони. Я думав, що тебе вже тут немає. Могла б і без мене зібратися, – спокійно відповів Микола.

– Микольцю, а ти навіть і розбиратися не будеш? Юрко сам винен, це він перший…

– Не треба мене подробиць, іди, – він сів на диван і взяв телефон.

Нема тепер у нього близького друга, немає дівчини, Микола почне життя по-новому. Він на роботі згадував радісні очі Андрійка і йому навіть уже хочеться побачитися з ним. А може і з Аліною, його прекрасною мамою з ніжним рум’янцем на щоках і теплим поглядом сірих очей.

– Я їду, а коли приїду, щоб тебе тут не було, давай сюди ключі, двері зачиниш так, – різко сказав він Лізі, і забрав її ключі від квартири.

Слухати не став, вона щось там кричала в слід, але йому було байдуже.

Микола зайшов у магазин, купив машинку у великій коробці і поїхав у гості. Швидко піднявся на третій поверх і подзвонив. Двері відчинилися швидко, немов Аліна стояла біля дверей, побачивши Миколу почервоніла, і радісно сказала:

– Проходь, Миколо.

А в цей час вилетів у коридор Андрійко і кинувся до нього.

– Микола обійняв його і простягнув коробку з машинкою, той його за руку потяг до себе в кімнату. Аліна все зазирала в кімнату, Микола з Андрійком сиділи на підлозі і гралися в машинки, обоє були захоплені. Іван Семенович посміхаючись, погладжував свою борідку.

– Андрійку, давай на кухню, Микола голодний, а ти вже поїв, – говорила Аліна.

– Ти голодний? – серйозно спитав Андрій, а Микола поважно, але з усмішкою сказав:

– Так, я з роботи і дуже їсти хочу.

Вони прийшли на кухню, посідали за стіл. Аліна поставила тарілку з їжею перед Миколою. Андрійко ні на крок не відходив від нього. Іван Семенович теж сів пити чай…

…Минуло трохи більше року. Щасливий Микола забирав із пологового будинку кохану дружину Аліну з донькою Оксанкою разом із Іваном Семеновичем та Андрієм.

Душа його співала. Він поцілував дружину, глянув на личко сплячої доньки.

Отак випадкова зустріч на мосту перевернула все його життя…