-Так і оголосив, я так думаю, що він відчуває, що я до розлучення готова внутрішньо, тепер тисне на жалість, що йому йти нікуди. Але це не моя проблема, — каже Ольга – Дорослий мужик з руками та ногами, хто винен, що він своє так і не нажив?

А винною він мене вважає. Спочатку я заміж вийшла і не захотіла наживати спільне майно, тепер, ось, спадок від нього поплив, знову ж таки, з моєї вини. Дочка, до речі, також на боці батька. Вона вважає, що я татка всього позбавила і зараз хочу просто виставити на вулицю. І її позбавила, щоправда, не знаю чого. У всьому я в них винна.

Мені 50 років без кількох місяців. Одружена (поки що), є донька Соня, яка вже живе окремо: зі своїм хлопцем винаймають однокімнатну квартиру, хочуть навесні зареєструвати шлюб, накопичують на житло зараз. Соні 25 років, працює вже, отримує непогано. Мій майбутній зять теж із непоганим заробітком, за них я не турбувалася б, якби не ситуація із чоловіком.

Знаєте, як буває: жили, вирощували доньку, були якісь спільні інтереси. А тут дочка виросла, миритися з дратівливими звичками набридло, виявилося, що і поговорити нема про що, і біоритми різні, і захоплення, і цілі. Та ще й претензії з його боків почалися.

Претензії чоловіка стосуються нерухомості. Головна — що не дісталася мужику спадщина від матері, якої нещодавно не стало. Ну і під “сумну ноту” він згадав, що саме через другу половину взагалі без свого житла на старість років залишився. Хоча, яка старість у 51 рік? Ще цілком можна накопичити на своє житло та іпотеку встигнути виплатити.

Звичайно, доведеться із зони комфорту виходити, а так не хочеться. Треба ж крутитися, заробляти плюс, ще й у побуті себе обслуговувати. І взагалі, хто йому заважав заробляти на квартиру самому, хай навіть у шлюбі? Я? Я б не заперечувала проти роздільного бюджету. Забезпечуй доньку, накопичуй. Але ні, зручно було. А зі спадщиною взагалі смішно вийшло!

Я виходила заміж уже бувши володаркою квартири: батьків рано не стало, двокімнатна дісталася мені у 22 роки повністю. У чоловіка її молодого ще на той момент не було навіть частки. Ні метра. І зараз немає.

Зрозуміло, коли побралися, не до накопичень було, треба було на ноги вставати, дитина з’явилася. Ще й раділи, що є житло, що не довелося блукати по кутах орендованих, збирати, влазити в борги. Через кілька років, правда, чоловік заїкнувся про те, що треба б другу дитину, купити спільну квартиру більше, але я виступила проти.

Він завжди був з лінивим. Ну яка друга дитина? Була можливість взяти підробіток — не схотів, сказав, що так можна загнати себе, а він дочці потрібен. Я після декрету твердо вирішила, що дітей більше не хочу. І в побуті – я, і заробляти теж – я? А вже про іпотеку й казати нема чого. Чоловіку б тільки полежати після роботи. Він навіть нічого нового шукати не захотів, на одному місці працював 12 років, тепер на іншому місці працює, не напружуючись.

Два записи у трудовій книжці, у наш час це рідкість. За часів цим СРСР можна було б пишатися.

А в наш час – ні. Особливо якщо зарплата така, яку зараз молоді фахівці отримують на початку кар’єри. І так було все життя: “Нам же вистачає, ми ж не бідуємо”.

Я отримувала більше за чоловіка. Підробітки я теж не брала, але на мені були дочка та побутові справи. Якось заїкнулася, що треба було б заради доньки постаратися, накопичити, підробити, купити їй квартиру на старт.

– Виросте, вивчиться, сама заробить, – відповів чоловік. — Мені, наприклад, ніхто не дав старту. Та й тобі квартира дісталася у спадок. Від діточок зараз подяки не дочекаєшся. І взагалі, у мене мати є, ось після неї квартиру із сестрою продамо – буде старт.

Чоловік має старшу сестру, 4 роки між ними різниці. Живе сестра в іншому місті, двоє синів у неї, чоловік. З братом вони не були особливо близькі, новини, переважно, дізнавалися через маму. Останні 2 роки свекруха хворіла. Коли трапився інсульт, у родині спалахнули суперечки: кому доглядати матір.

– Я не проти дати трохи грошей, – сказав брат сестрі. — А догляд за тобою, ти жінка все ж таки.

Сестра сперечатися почала: вона теж працює, їй їздити та за матір’ю наглядати далеко. На щастя, мати чоловіка тоді досить швидко оговталася. А потім трапилося нове нещастя: свекруха шийку стегна зламала, у хаті впала на рівному місці. Було це рік тому, операцію робити старенькій так і не наважилися, тому питання догляду постало знову.

У мене зі свекрухою стосунків, якщо чесно, жодних не було. А на початку взагалі лаялися сильно. Вона чомусь вирішила, що має право приходити до мене у квартиру, контролювати мене, поради давати. Межі я відстояла, але потім ми стосунки підтримували раз на рік та крізь зуби.

– Ти мамі такий самий син, як і я, – заявила сестра чоловіку моєму. — Давай якось по черзі чи що? Або доглядальницю навпіл наймемо, чому я сама повинна все тягнути?

З сестрою чоловік скидатися відмовився. Питання догляду спробував перекласти на мене: ти ж жінка, а мати треба переодягати.

А я запропонувала чоловіку тимчасово переїхати до матері, відмовившись доглядати за жінкою, яка за майже три десятки років їй жодного слова доброго не сказала.

Та й сестра чоловіка була дуже проти того, щоб мати переїжджала до нас в сім’ю. Побоювалася, мабуть, що я хитра можу витягнути зі свекрухи заповіту чи дарчу.

А мені ніяких квартир не треба було, аби свекруху в себе не бачити. І чому я повинна це робити? Мені свекруха не мати, у неї двоє дітей, ось вони й мали вирішувати це питання між собою. Не захотів чоловік мій горщики тягати? Його проблеми. Отож, все правильно, кому догляд – тому й нерухомість.

Після серії скандалом між мною та чоловіком, між чоловіком та його сестрою, між сестрою та мною, все вгамувалося: сестра переїхала до матері, доходила її до кінця.

Чоловік мій заспокоївся: зважилося все якось, а потім гримнув грім, свекрухи не стало, а сестра перед братом помахала дарчою на батьківську двокімнатну. Все оформлено честь по честі, не підкопаєшся. Я чоловіку сказала, що все справедливо, він же не захотів за матір’ю доглядати.

Слово за слово і почалося… Через мене все. Взагалі все: до сивих волосин чоловік дожив, а нічого свого в нього немає, квартира материна й та попливла до сестри. І не раз, а щодня почав мені нерви мотати. Я візьми та скажи, що він мене до печінок вже дістав. Сам усе життя сидів на дупі рівно, а тепер винних шукає? Мені простіше розлучитися, ніж його претензії вислуховувати.

Чоловік замовк, зате влізла дочка, якій тато нажалівся, що мати задумала його на вулицю виставити, а вона ж й винна, що в нього так нічого і немає.

-Мамо, ти з батьком так вчинити не можеш, – заявила дочка. — Він усе життя твою квартиру вважав своїм будинком. Та й зі спадщиною він у чомусь має рацію, треба було тобі з тіткою по черзі…

Я не дослухавши дочку, послала її. Кому треба було? Мені треба? Чоловік не захотів за рідною матір’ю підгузки міняти, онука бабцю доглядати теж не рвалася. Татка шкода? Бери, дочко, татка тепер на буксир. Ось і все. Він тобі батько, а мені хто? Чоловік? Сьогодні чоловік, а завтра вже ні.

Загалом, живемо зараз сусідами, мене це не влаштовує, дочка скривджена, а я готуюся морально до розлучення. Згодні зі мною?