Над Валею в училищі сміялися всі. На фізкультурі повненька, пухка дівчина не могла ні гімнастичні вправи робити, ні по канату лазити, ні бігати. Усе її тіло бунтувало проти спорту: смішно колихався живіт, ноги не слухалися, а рухи були не скоординованими.

Щойно Валя починала складати залік, так усі зі сміху заливалися, і вічна “трійка” була в неї тільки з цього злощасного предмета.

Дівчина червоніла, а викладачка з фізкультури зітхала і повторювала одне й те саме:

– Худнути тобі треба, Валя, худнути. Ну, ти така молода, ну, візьмися ж ти, нарешті, за себе…

А Валя незмінно відповідала:

– Ой, спасибі вам, Ніно Іванівно, мені хоч трієчку… А в нас у сім’ї всі такі за жіночою лінією – пампушечки…

– Ну, що, Валюхо-розвалюха… Здала залік? І як ти заміж виходити будеш? Така фігура, знаєш, на любителя… – подейкували одногрупниці.

Валя відверталася і нічого не відповідала. Вона ображалася. Деякий час не розмовляла з дівчатами, а потім швидко забувала недобрі слова.

Дедалі частіше вона замислювалася про дієту. Але звичка їсти на ніч, потяг до булочок і пирогів робили свою похмуру справу, і, стоячи біля дзеркала, Валя сотий раз давала собі зарок не купувати в буфеті випічку.

Тим часом уже в багатьох дівчат були хлопці. Галасливими компаніями молодь збиралася на танцях, а до Валі ніхто не підходив, і вона просто сиділа всі вечори в куточку, тільки милуючись на чужі веселощі.

Батьки Валі розлучилися, коли вона закінчувала восьмий клас. Дівчинка переживала цю подію зовні спокійно, слухаючи доводи матері, але всередині гострим болем засіли, нерозуміння й досада. Характер у Валі був спокійний, вона тільки повторювала, як мантру:

– Усе добре буде, матусю, усе владнається…

А що буде добре, коли сім’ї вже в них немає, вона й сама не розуміла. Валя просто повторювала слова рідної тітки Томи, сестри матері, до якої вона часто їздила в гості в найближче до міста селище.

Батьки тепер були зайняті влаштуванням своїх нових родин, а Валя вважалася вже дорослою, і “все розуміла”.

Однак тільки у тітоньки на плечі, вечорами, коли вони сідали разом дивитися серіал, Валя почувалася ще дитиною, у рідному затишному домі та у люблячої людини.

Після училища Валя і повернулася до тітки. Дочка Тамари Сергіївни була одружена і жила в столиці. Вона не часто відвідувала матір. Свого чоловіка тітка Тома два роки тому провела в останній шлях. Тепер вона була рада, що Валя приїхала жити до неї, все-таки рідна кровинка поруч, не так самотньо.

У тітоньки був будинок із садом і городом. Валя дуже любила селище й одразу влаштувалася на роботу в дитячий садок. Але тітонька через деякий час тяжко захворіла. Відмовляли ноги.

– Як же ти вчасно, Валюшо. Хоч води подаси, та в аптеку сходиш. Ось біда… – скаржилася Тамара Сергіївна, – доньці поки говорити не будемо, щоб даремно не турбувалася, адже я тут не одна.

Валя взяла господарство на себе. Вона працювала на городі, годувала курей, прибирала в хаті і навчилася добре готувати. Минуло півроку, і дівчина дуже змінилася.

– Валюша, що з тобою? – ахнула мати, побачивши доньку, коли та приїхала до неї в місто, – тебе не впізнати! Схудла, покращала дуже. Чи не закохалася ти?

– Перестань, мамо. Яке зараз кохання? Я доглядаю за тіткою, ти б частіше приїжджала до нас. Тома твоя буде рада…

– Ой, люба, ніколи мені часто. Хоч би раз на місяць вибиратися, і то добре, але я ж тепер з Олександром, а він не любить мої відлучки. Сама розумієш – сімейне життя, воно вимагає уваги до чоловіка.

– А як же рідна сестра, уваги не потребує? – розлютилася Валя.

– Потребують усі. Але я ще й працюю. Маю тільки вихідні, але тоді Сашко вдома. Треба бути з ним, – сумно відповідала мати.

– Так приїжджайте разом, мамо! – запросила Валя.

– Гаразд, спробую вмовити. Він домосід, не любить нікуди з дому, – обіцяла мати.

Валя поспішала до тітоньки. Вона купила потрібні ліки і сіла на рейсовий автобус. Поруч присів чоловік із рюкзаком, із селищних.

– Привіт, Валюшо. Як там наша Томочка? Пощастило їй. Якщо вже судилося захворіти, то така молода помічниця тут як тут.

– Та що ви! Вона скоро одужає, їй уже набагато краще. А ви до нас приходьте, а то їй нуднувато. Відвідайте її, нам буде приємно.

– Добре, зайду. Так і скажи: Іванович привіт передає.

Невдовзі Іванович справді зайшов із баночкою меду.

– Ось, Тома, тобі на поправку. Свій, з нашої пасіки. Ти не хандри, а одужуй. Якщо треба ще буде меду, то я знову принесу, свій – не куплений.

Валя раділа, що тітка одужує. За цей час дівчина стала справжньою господинею.

– Господи, як добре, що вам краще, тьотю Томо, – одного разу сказала Валя, – адже ви мене так налякали. Найближча і найдобріша до мене людина на світі…

На очах у Валі заблищали сльози.

– Що ти, дівчинко моя. Найрідніші та найближчі – це мати й батько. Ти на них образи не тримай. Усе буває. Бачиш, не склалося в них, а зараз нові гнізда собі ліплять. А тебе я нікуди не відпущу.

– Спасибі, тьотю Томо… – прошепотіла Валя.

– Ти – мій скарб. І зараз теж ближче за доньку рідну. Але нехай вони всі будуть щасливі. А ми разом із тобою проживемо, от тільки заміж тобі треба вийти обов’язково. Місця в нашому будинку вистачить. Три кімнати! Живи й командуй. Он, як у тебе все виходить добре, – говорила Тамара Сергіївна.

Валя посміхнулася і поцілувала тітоньку. Їй добре було тут, у селищі. На роботі Валю поважали, у селищі її давно всі знали.

Сусіди відвідували Тамару Сергіївну, частіше за всіх заходив Іванович.

– Я тут по-чоловічій лінії порадник, – говорив він, – коли город зорати треба або паркан поправити, то звертайся до мене, Валюхо, я підкажу до кого звернутися. Нам, пенсіонерам, нелегко в землі копатися, от і приїдуть із трактором хлопці. Ми тобі ще такого нареченого підшукаємо!

Іванович сміявся, а Валя червоніла і махала на нього рукою. Але в селі кожна людина на виду. Валя змінилася. Нічого не залишилося від її повноти.

– Справжня красуня наша! – хвалив Валю і в очі, і поза очі Іванович. Він усюди розхвалював Томину племінницю, і хлопці стали задивлятися на Валентину, до чого вона ніяк не могла звикнути, поспішала відвести очі й піти швидше додому.

– Та ти на себе в дзеркало подивися, – говорила їй тітка, – схудла з моєї вини, але стала тільки красивішою. Ось так і тримайся, Валюша. Краса!

Став ходити до Валі вечорами Стас, хлопець із крайньої вулички. Закохався, це було видно одразу, і Валя не чула ніг під собою. Немов на крилах літала, боялася навіть матері розповісти. Але чутка про нову парочку швидко охопила селище, і тітка раділа більше за саму Валю.

– Глянь, якого хлопця відхопила. Найкрасивіший із нашого селища. Одружуйся, не тягни. Бери, хапай, раз любиш, – радила вона.

А Валя зі Стасом уже мріяли про весілля. Вони поїхали разом у місто купувати обручки і придивитися Валі сукню.

Валя міряла весільну сукню, поруч метушилася мати, поправляючи пишний поділ, коли до салону ввійшла одногрупниця Валі з подругою. Не одразу дівчата впізнали у Валюсі-розвалюсі красиву наречену.

– Чи ти, Валюхо? – вони навперебій стали вітати збентежену Валю, – тебе не впізнати зовсім. Як? Напевно, кілограм двадцять скинула? Не менше?

– Так… близько того… напевно… – тихо сказала Валя, поглядаючи у віконце.

– А де ж твій наречений? Напевно, із села? Чи не тракторист?- допитувалися дівчата.

– Яка різниця? Була б людина хороша, – ухильно відповідала Валя, – і лише б кохання було. Решта – додасться…

– Та де ж він? – дівчат долала цікавість. Вони навмисне не поспішали йти, і тільки разом із Валею та її матір’ю вийшли з салону.

Яке ж було їхнє здивування, коли вони побачили, що до Валі підійшов високий красень, більше схожий на кіноактора, ніж на сільського хлопця.

Дівчата затамували подих і мовчки дивилися, як Валя йде з нареченим вулицею.

– Ось тобі й розвалюха… – протягнули одна, – щастить же…

– Ну вона й сильна. Уяви, скільки скинула? Ось же сила волі… – здивувалася друга.

Весілля Валі пройшло спокійно і душевно. Наречена була чарівна, як і її наречений.

– Вас тільки б у кіно знімати, – говорила мати Валі.

– У неї й душа така ж гарна й добра, – додавала тітка, – порада та любов.

– Ох, матусі ви мої, – шепотіла Валя їм, – я й сама не можу повірити у своє щастя. Немов метелик із лялечки… А Стас – моя нагорода. Буду любити його і ніколи не зраджу.

Останні слова зачепили самолюбство матері. Вона хотіла щось заперечити на своє виправдання, але Тома непомітно штовхнула її ліктем у бік так, що та роздумала пояснювати.

– Залиш при собі своє розлучення, нарешті. Справа минула, – шепнула Тамара Сергіївна сестрі, – а сьогодні їхнє свято. І нехай усе в них буде добре. Краще, ніж у нас. Правда, сестричко?

– Правда… Спасибі тобі за мою Валечку, Томо. Ти стільки для неї… – зі сльозами почала було говорити Ірина Сергіївна.

– Перестань. Вона – моя племінниця рідна. А скільки вона для мене зробила? Це ще хто в кого в боргу. Вона мене на ноги підняла. Думала, що мені вже не встати на мої хворі ноги. Але ж ні. Поживу ще.

Грала музика, молоді танцювали, всі на них милувалися. Починалося життя нової сім’ї, і нова віха в житті Валі. Своє образливе прізвисько вона назавжди залишила там, в училищі, а в селищі його ніхто й ніколи не дізнається…