– Ні, Галка. Вибач. Я розумію, що не в моєму випадку носом крутити, але не можу прийняти твою пропозицію! – Олена нервово перебирала аркуші книги, що лежала на столі.

– Виїхати за тисячі кілометрів від дому… на пів року… ніколи нічого подібного не робила. Ти знаєш мене. Я вірна рідному місцю і не планую нічого міняти.

Жінка не розуміла, кого зараз намагається переконати – себе чи подругу, але наполегливо продовжувала чинити опір.

– Від кого тобі передалася осляча впертість? Мати, чи батько нагородив?

– Мати. І не впертість, а патріотизм!

Галина так голосно засміялася, ніби почула найсмішніший жарт на землі.

– Патріотко, заглянь у кишеню. Ти рік не можеш знайти нормальну роботу. Люба, це не місяць і не два. Перебиваєшся з одного місця в інше. Скільки вакансій змінила за останній рік? Дві чи три?

– Чотири…

– Тим паче! Тут навіть не треба думати! Я ж не пропоную тобі поїхати ягоди збирати, або на будівництві орати.

– Кажу, що нашій конторі потрібний добрий економіст для відкриття представництва в Англії. Проєктна робота на шість місяців. Трохи попрацюєш, заробиш велику пачку грошей, і повернешся. А потім продовжуй пошуки роботи мрії, але зі шматком хліба, та ікоркою.

Олена невпевнено подивилася на подругу:

– І ти теж поїдеш?

– Звичайно! – зітхнула Галина.

– Ти вибач, що я сумніваюся. Просто, соромно зізнаватись, але за тридцять сім років я жодного разу не виїжджала за кордон. Нікуди. Навіть у Польщу. А тут одразу Англія. Колінки підкошуються від однієї думки.

– Це все зрозуміло. Страхи, комплекси, невідомість. Але, люба, вся ця мішура не повинна тебе зупиняти від важливих рішень у житті. Тебе тут нічого не тримає!

– Дітей немає, з чоловіком давно розлучилася, серйозних стосунків немає. Про що тут думати та розмірковувати?

– А квартира? – схвильовано спитала Олена. – Її не можна залишати без нагляду. Будинок не новий, а ремонт добрий. Я в нього стільки грошей вбухала! Проте, за каналізацією слід стежити. Щоб я когось не затопила, чи навпаки – мене.

– Знайшла проблему! Сусідку попроси! – Подруга самовпевнено закинула ногу на ногу. – Збирай валізу! Ми їдемо!

Олена задумалася, потім швидко схопила мобільний телефон, та набрала номер:

– Катько, мені треба терміново зустрітися з тобою. Ти коли будеш у місті? Чудово! Тоді до зустрічі у суботу. Дуже чекатиму!

Жінка радісно подивилася на Галину:

– Ось тепер все! Справді можна збирати валізу! Я наважилася!

До приїзду старшої сестри Олена ґрунтовно приготувалася. Насмажила курячих відбивних, спекла яблучний пиріг і купила Кока-Колу. Все як любить Катя!

Жінка приїхала, як і обіцяла, о дванадцятій годині.

– По тобі можна годинник звіряти! Проходь швидше! Надворі вже морозець пробивається. Холодно? – господарка добродушно зустріла довгоочікувану гостю.

– Не те слово! Я ще в такій легкій куртці. Аби не захворіти! – Старша сестра обняла Олену, і швидко проскочила на кухню. – Скільки смакоти!

– Все для тебе. Сідай!

– Як твої справи? Розповідай! Два місяці не бачились. Щодо роботи, новини якісь є? – Приступивши до трапези, уточнила жінка.

– Так, саме тому і хочу з тобою поговорити. Загалом, я їду на пів року в Англію. Мені запропонували тимчасовий проєкт із високою оплатою.

– Нічого собі! – свиснула Катерина. – То ти в нас стала крута! Поки я в селі проводжу життя на городі та у сараї, ти мегаполісами роз’їжджаєш!

– Не перебільшуй, – зніяковіло відповіла молодша сестра. – Я дуже хвилююся, все ж таки вперше покидаю Батьківщину. Але треба колись зважиться на зміни. Час настав.

– Ну, молодець. Що тут ще сказати, – розвела руками родичка. – Колись тато казав, що ти станеш великою людиною. Даремно всі не вірили.

– Катя, я це не для компліментів розповіла. У мене буде прохання. Не обійдусь без твоєї допомоги.

Гостя здивовано подивилась на Олену.

– Прошу придивитися за моєю квартирою. Не хочу чужим людям ключі залишати. Ти ж знаєш, скільки я праці й грошей у неї вклала. Якщо щось станеться, не переживу.

З погляду Катерини було помітно, як сильно вона відразу розгубилася, але вже за кілька секунд її очі радісно заблищали:

– Ну, люба, я б із задоволенням допомогла, якби жила у місті. Як ти собі уявляєш цю історію? Я по холоду щодня мотаюся в маршрутці, щоб подивитися, чи все гаразд. Це як? Правильно, безглуздо! Але не поспішай сумувати. У мене дозріло ідеальне рішення.

– Яке? – трохи засмутившись, спитала Олена.

– Нехай у твоїй квартирі ці пів року поживуть Алла зі Степаном. Вони якраз планували в місто переїхати на постійне проживання. Що в тому селі сидіти?

– Вони ж, як одружилися влітку, так і застрягли у селищі. Мріють діти переселитися, але не так просто. Робота потрібна, а щоб її шукати, треба десь жити, а отже, одразу платити.

– Навіть не знаю, – опустивши очі, зам’ялася Олена. – Зрозумій мене правильно. Не хочу нікого кривдити, але… молодо-зелено. У дев’ятнадцять рокі, що в голові? Тусовки та друзі.

– Ой, ні! – одразу відмахнулась Катерина. – Ти не на роки дивися, а на обставини. Це вже дорослі сімейні люди.

– Якщо щиро, я так не думаю.

Старша сестра слізним поглядом подивилася на родичку:

– Прошу тебе. Будь ласка! І тобі добре, і нам чудово. Твоя душа на місці, що з квартирою все гаразд. І Алла зі Степаном спокійно розв’язують свої питання.

– Це ж твоя рідна племінниця, яку ти на руках носила, дбала і балувала. Доглянуть квартиру, ще й комунальні послуги платитимуть.

– Сестро…

– Я беру відповідальність на себе! – перебила жінка Олену. – Все одно приїжджатиму, привозитиму продукти та заготівлі на перший час. Простежу, щоб було чисто, акуратно. І все сплачено. Домовились?

Не сказати, що господиня була у захваті від пропозиції родички, але інших варіантів не передбачалося, тож жінка змушена була погодитися.

– Добре. Нехай мешкають. Але все лишаю під твою відповідальність. Катю, я довіряю тобі, та вірю, що все буде добре.

– Ти не хвилюйся. Зуб даю! – пожартувала жінка, і з апетитом накинулася на яблучний пиріг.

Через два тижні Олена та Галина відбули в Англію, а молодята переїхали у квартиру тітки. Не сказати, що жінка була задоволена ситуацією, що склалася. Племінниця була гарною, але…

… Алла росла розпещеною дівчинкою, яку кожен вважав своїм обов’язком плекати. Адже вона єдина дитина на дві сестри, сімейний скарб.

Найкращі сукні, ляльки, іграшки – усе їй! Курси, репетитори – теж. Усі родичі покладали на дівчину великі надії, проте, на жаль.

Як тільки Аллі виповнилося вісімнадцять років, вона оголосила, що зустріла чоловіка своєї мрії й хоче одружитися з ним. Цим “принцом” виявився її однокласник із нещасливої родини. Та й сам він у селищі вважався задирою та грубіяном.

Як рідня не намагалася відмовити Аллу від одруження, у них нічого не вийшло. Дівчина наполягла на своєму.

Катерина погодилася, але попередила дочку:

– Тобі в житті доведеться всього домагатися самій. У мене немає грошей, щоб вас утримувати. Допомагатиму овочами, заготівлями, і на цьому все. Захотіли бути дорослими – вперед! Весілля вам організуємо, а далі самі!

Але слова виявилися лише словами. Після одруження молодята оселилися у тещі. Будинок був невеликий, лише дві кімнати, тож доводилося “ходити по головах”. Таке проживання напружувало і батьків, і новоспечене подружжя.

Але, попри незручності, була одна велика перевага. Молодята могли дозволити собі не працювати. За житло платити не треба, за продукти теж. А одяг та всякі “задоволення” вони купували за гроші, подаровані їм на весілля.

Катерина сердилась, але ні слова не говорила, ні доньці, ні зятю. Шкода.

– Вони ж ще діти! Хіба щось розуміють? Вітер у голові. Що вдієш?

Однак, коли Олена попросила доглянути за квартирою, жінка відразу зрозуміла, як можна використати цю можливість.

Коли після розмови з молодшою ​​сестрою вона повернулася в село, і повідомила молодому подружжю новину, вони завищали від радост, й одразу почали пакувати валізу.

– Тільки домовляємось одразу. Пів року! За цей час потрібно знайти собі житло та роботу. Як тільки заселитеся, починайте пошук. Завдання непросте.

Алла та Степан дружно покивали головою на знак згоди, подякували жінці за допомогу, та поїхали підкорювати місто.

Час летів дуже швидко. Олена щотижня дзвонила сестрі та племінниці, щоб упевнитись у тому, що все добре.

– Ти не хвилюйся, і займайся своїми справами! У нас все чудово! Що може статися? Твоя квартира у повному порядку! За комунальні послуги також платимо. Тож не рви серце. Заробляй гроші, та не панікуй!

Однак щось жінці не давало спокою і, як виявилось, не дарма. Як тільки вона повернулася додому, всі сусіди накинулися на неї з лайкою.

– Нарешті ти прибула! Напишемо заяву, і підемо в поліцію. Розбиратимемося, кого ти вселила у квартиру, і навіщо.

– У нас є десятки доказів того, який бардак творився у твоїй квартирі. Особливо ночами. Тобі не викрутитись!

– Ага, і перед комунальниками відповідатимеш! – крикнула інша сусідка. – Щотижня надсилають тобі папери про заборгованість!

– Зачекайте! Але ж я нічого не знала! – зі слізьми на очах відповіла Олена.

– Не знала вона! Дивись, яка хитра! Віями невинно кліпає! Твоя сестра сказала, що тобі все передає. Ти відмовилася виселяти цих молодих гуляк. Значить, і відповідальність нести тобі! Готуйся до суду! Заяву майже весь під’їзд підписав! Не буде тобі тут життя! Виселимо тебе!

Олена кинула у під’їзді валізу і помчала до сестри, навіть не зайшовши у власну квартиру. Їй було все одно на речі, на таксі, яке коштувало до села чималих грошей. Жінці хотілося виплеснути всю агресію, що накопичилася всередині.

Тільки-но Олена дісталася дому, з порога накинулася на старшу сестру.

– Ви що собі дозволяєте? У вас совість взагалі є? Чи ви забули, що таке людяність? Я повірила вам, пішла на зустріч. Ти ж сиділа і благала мене на кухні про допомогу!

– Ти про що зараз говориш? Точніше, кричиш. Пропоную розмовляти спокійно.

– На мене завтра пишуть заяву в поліцію через твою дочку! Ти про який спокій заїкаєшся? На твоєму місці я навіть у вічі сестрі не змогла б дивитися.

– Господи, кого ти слухаєш? Своїх ненормальних сусідок? Я тебе благаю! Попліткують і заспокояться. Це ж звичайні бабусі!

– Ти в своєму розумі?

– Олено, це звичайні бабусі! Повторюю! У них старечий маразм. Вони не розуміють життя молодих людей. Ти ж нічого не знаєш!

– Аллочка чекає на дитину. У нас з’явиться онук. Уявляєш? Діти запросили друзів, щоб відсвяткувати подію. Ледве повеселилися, а сварливі ворони розвели балаган.

– Що? – від подиву жінка відкрила рота, і застигла на місці. – І ти так радісно заявляєш про це?

– Звичайно! Дитина – це завжди щастя! Тим більше, якщо одружилися, то хай створюють повноцінну сім’ю. Хіба це погано?

Олена кілька хвилин мовчала, обмірковуючи те, що тільки-но почула, а потім тихо прошепотіла:

– Робіть що хочете. Мені вже байдуже. Мене запросили на постійну роботу в Лондон. Я уклала річний контракт.

– Чудово! Значить Алла та Степан зможуть далі жити у твоїй квартирі. Слава Богу, не доведеться платити! – як ні в чому не бувало, промовила Катерина. – Бо я так переживала за них. Оренда, дитина. Вони б не витягнули.

Олена здивовано подивилася на старшу сестру:

– Я не знаю, про що ти говориш, але я сьогодні вижену твоїх дітей на вулицю. Вони виявили мені неповагу, і повинні за це відповісти!

Обличчя Катерини стало багряним:

– Тільки спробуй вигнати племінницю в положенні із квартири! Всю рідню проти тебе налаштую! Тебе всі ненавидітимуть! Тому що нормальна людина так вчинити не може! Надворі морози, що ти несеш?

– Послухай мене уважно! Я у ваш бік навіть дивитися не хочу! Ви мені гидкі! І більше не родичі! Тож розповідай, що хочеш та кому хочеш! Я прошу вас лише про одне – дайте мені спокій!

Коли Олена повернулася додому, то племінниці та її чоловіка у квартирі вже не було. Мабуть, Катерина зателефонувала і попередила їх про те, що треба “тікати”.

Жінка кілька днів вимолювала прощення у сусідів. В результаті “бабусі” погодилися не подавати заяву в поліцію, оскільки Олена ухвалила рішення продати квартиру, та виїхати в Англію.

Завершивши всі справи, жінка поїхала. Ні племінницю, ні сестру вона більше не бачила. Та й навіщо? Тепер на неї чекало нове життя. А ви як вважаєте, Олена слушно вчинила, розірвавши стосунки з рідними?