Хитрі очі Валентини Костянтинівни бігали по стінах нашої трикімнатної квартири. Вона знала, що, якщо щось, не дай Боже, станеться з її сином, ці квадрати дістануться їй.

– Чим у вас так гидко пахне? – скривилася вона і затиснула пальцями ніс.

– Млинцями, – розгублено відповіла я, стоячи з пательнею в руках біля плити.

– Не кажи нісенітниці, я чудово відчуваю, що це не млинці, а ніби щось згоріло, – Валентина Костянтинівна прибрала пальці, й знову потягла носом. – Ні, пахне якимось нудотним димом. Що ти тут палила?

Я усміхнулася у відповідь, зрозумівши, що має на увазі свекруха:
– Це ароматичні палички.

– Навіщо ти їх палиш? Сморід по всій хаті стоїть просто жахливий, – скорчилася Валентина Костянтинівна.

– Не думаєш про мене, подумай про дітей. Зараз прийдуть зі школи, й нюхатимуть, – додала вона, і попрямувала до вікна, щоб відчинити його, і провітрити.

– Не треба нічого відчиняти! – рішуче заперечила я. – Я тільки недавно хворіла.

– А я не збираюся дихати твоїми паличками, – свекруха, не звертаючи уваги на мої слова, відчинила кухонне вікно.

Я поставила пательню на плиту, та полізла зачиняти вікно, проте Валентина Костянтинівна перегородила мені шлях.

– Коли купиш свою квартиру, тоді й командуватимеш! – Злісно випалила вона.

– Що означає, куплю свою? – узялася я у боки, розуміючи, що зараз звичайна розмова знову дійде до сварки.

Останнім часом у нас виходило спілкуватися лише так. Валентина Костянтинівна приходила, і висловлювала свої невдоволення, а я бурхливо реагувала на них.

Однак сьогодні свекруха перегнула палицю. Вона знахабніла і вирішила, що може командувати в чужому будинку.

– То й значить, що це квартира мого сина, якщо ти забула, – єхидно відповіла Валентина Костянтинівна.

– А я його дружина, тож ви не маєте жодного права так говорити! – Заперечила я.

– А я мати Павла! – відрізала та у відповідь. – Причому, ця квартира дісталася моєму синові до вашого одруження, точніше, він узяв її в іпотеку, тож якщо ти на щось там сподіваєшся при розлученні, то смію помітити, дуже дарма.

Дійсно, Павло, за кілька років до знайомства зі мною, взяв іпотеку. Валентина Костянтинівна чудово це знала, й останнім часом все частіше нагадувала мені про це.

Вона любила згадувати про цей нюанс щоразу, як тільки між нами з’являлася напруга.

– Іншим разом думай, коли вирішиш командувати в чужій квартирі, – з важливим виглядом промовила свекруха. – Навіть, якщо з моїм сином щось трапиться, тобі тут і метра не світить!

Я з неприхованим здивуванням подивилася на свекруху, не розуміючи, що вона говорить.

Проте, Валентина Костянтинівна не вшанувала мене відповіддю, вона з діловим виглядом склала руки за спину, та пройшла до зали.

Я зачинила вікно, і махнувши рукою, вирішила не продовжувати дивного діалогу зі свекрухою.

– Навіщо шпалери змінили? – долинув із зали її невдоволений голос. – Вони взагалі сюди не пасують. Наступного разу радьтеся зі мною, перш ніж влаштовувати будь-яке оновлення.

Я закотила очі й продовжила пекти млинці. Я вирішила, що краще нічого не відповідати їй, щоб не провокувати на сварку.

– Коли поливаєш квіти, дивися, куди ллється вода! – знову гаркнула свекруха. – На пластиковому підвіконні залишаються сліди від твоїх горщиків. Або витирай, або викинь їх!

– Як же набридла, – пробурчала я собі під ніс, і голосно крикнула. – Ви до нас надовго?

– Коли побажаю сама, тоді й піду! – єхидно відповіла свекруха. – Мені не подобається твоє ставлення до чужого житла! Цінуй, що ти тут живеш! – Додала вона, знову увійшовши на кухню.

Я від злості прикусила язика. Слова Валентини Костянтинівни починали мене дратувати. Я дала собі слово, якщо свекруха ще раз скаже щось їдке на мою адресу, я не втримаюся.

Довго чекати не довелося. Вона помацала батарею на кухні, й невдоволено процідила:
– Висить взагалі неправильно. Треба її перевісити в інше місце.

– Я зрозуміти не можу, чому ви відчитуєте мене, і командуєте?! Ні, ні, я пам’ятаю, що це квартира вашого сина, але ви маєте на неї такі самі права, як і я! – Огризнулася я у відповідь.

Я сподівалася, що мої слова нарешті протверезять Валентину Костянтинівну, яка раптом вирішила, що має право командувати в чужій квартирі.

– Ти дуже помиляєшся, дитинко! – свекруха озирнулася на мене, і знизала плечима.

– Про що ви? Чому я помиляюсь? Не ви ж власниця квартири! – Я перестала пекти млинці, й запитливо дивилася на Валентину Костянтинівну.

– Поки не я, але скоро буду, – зробила уточнення свекруха, і загадково посміхнулася.

– Я чогось не знаю? – насупившись, похмуро запитала я.

– Мабуть, так, не знаєш, – свекруха розмірено почала ходити по кухні від дверей до вікна, та у зворотному напрямку.

– Синок записав квартиру на мене. Якщо з ним щось трапиться, то все відійде не тобі, а мені! – з гордістю додала вона.

Кілька хвилин на кухні панувала цілковита тиша. Я прийшла до тями лише тоді, коли відчула запах горілого млинця.

Я схопила пательню в руки й, підставивши до підвіконня табуретку, полізла відчиняти кватирку.
Валентина Костянтинівна схопила зі столу рушник і почала махати ним у повітрі.

– Вся квартира тепер смердить димом! – голосно заголосила жінка, і схопилася за голову.

У цей момент рипнули вхідні двері, і я зрозуміла, що чоловік повернувся з роботи.

– Що тут у вас згоріло? – роздратовано спитав Павло.

– Твоя п’ята точка! – Натягнуто відповіла я, і холодно подивилася на чоловіка. – Нічого не хочеш мені розповісти?

– Що саме? – напружився чоловік.

– Ось Валентина Костянтинівна розповіла мені одну цікаву історію про те, як ти переписав на неї цю квартиру на випадок, якщо не дай Боже з тобою щось трапиться? Серйозно? Ти хочеш все віддати матері, а не своїм дітям? – тремтячим голосом запитала я.

Павло мимоволі почервонів, і розгублено закліпав віями. Він ніяк не очікував, що мати проговориться, і я дізнаюся про їхню таємницю.

– Я потім тобі все поясню, – чоловік спробував відстрочити розмову зі мною, щоб встигнути підготуватися, і збрехати щось слушне.

– Що тут, власне, пояснювати? – Втрутилася в розмову Валентина Костянтинівна. – Я їй і так уже все сказала!

– Мамо, ти можеш піти, та залишити нас удвох? – попросив її Павло.

– Ні, я теж хочу послухати! – матір войовничо схрестила руки на грудях.

– Нічого я не переписував, сказав так, щоб ти відстала, – приголомшив Валентину Костянтинівну син. – Ти тисла на мене і стверджувала, що квартира не повинна дістатись нікому, оскільки вона дошлюбна, але я на той світ теж не збираюся…

Обличчя свекрухи мимоволі витяглося, вона зблідла і від подиву роззявила рота. Потім вона голосно верескнула і, розмахуючи руками, побігла на вихід.

Жінка була у нестямі від новини про те, що син її обдурив, і що квартира не належатиме їй, якщо Павла не стане.

Мало цього Валентина Костянтинівна оголосила синові бойкот, і перестала з ним спілкуватися. А я і досі не можу прийти до тями!

Невже ця недолуга жінка не розуміла, що говорила, та чого жадала? Таку “матір” ще пошукати треба, щоб бажала сина пережити, аби квартира їй дісталася! Це просто марення! Ви зі мною згодні?