Понеділок для мене був дуже вдалим. Я знайшла роботу доглядальниці для самотнього, літнього чоловіка вісімдесяти років.

Свою роботу я знала добре, у мене був великий досвід, і я з нетерпінням чекала, коли можна буде розпочати.

Зарплату мені обіцяли дуже пристойну, а гроші були, ох як потрібні. Нещодавно ми з чоловіком Ігорем взяли квартиру в іпотеку, і доводилося щомісяця платити за неї. Ігор не міг знайти роботу, то він не підходив, то йому не подобалися умови.

Мій перший день на новому місці був вдалим, та сповненим суцільного подиву. Великий, красивий двоповерховий будинок, розкішний сад, помічники по будинку.

Я бачила таке, лише у кіно. Хазяїн будинку, Леонід Олексійович, приємний, доглянутий чоловік, культурний та ввічливий.

Мені він одразу сподобався, і я була приємно вражена, так, як очікувала побачити немічного старого.

Він жартував і підбадьорював мене, щоб я почувала себе комфортно. Між нами одразу виникла симпатія.

Робота була не складна, треба було за розкладом давати йому ліки, подавати їжу, супроводжувати на прогулянках і ще багато дрібних обов’язків, які були не важкі. Увечері я поверталася додому, до Ігоря, а рано-вранці треба було знову бути на місці.

Я із задоволенням ходила на роботу, Леонід Олексійович теж чекав завжди на мій прихід. Він ставився до мене, як до онуки, своїх дітей та онуків у нього не було.

Його дружини не стало двадцять років тому, і всі ці роки він жив один. Родичів у нього теж не було, бо вони із дружиною були сироти.

Ще з дитинства Леонід мав хист до математики, він з легкістю вирішував складні завдання, рівняння, рахував в умі.

Після закінчення школи, вивчився на економіста, його здібності були помічені, тож його запросили працювати помічником керівника.

З часом він зайняв керівну посаду, і багато років працював начальником. Гроші він активно вкладав в акції успішних компаній, і з часом збився з рахунку, скільки накопичилося у нього на рахунках.

До мене він прикипів душею. Я була комунікабельною, начитаною, веселою, і Леоніду Олексійовичу дуже подобався мій характер.

Рік пролетів непомітно. Ігор також почав працювати у Леоніда Олексійовича. Садівник захворів і звільнився, тож терміново був потрібен новий.

Я запропонувала свого чоловіка, і Леонід Олексійович погодився, аби порадувати мене. Ігор чудово справлявся з обов’язками, і всіх все влаштовувало.

Того дня я ніколи не забуду. Був вихідний, помічників у будинку не було, була лише я та Ігор. Зайшовши вранці в спальню до Леоніда Олексійовича, я побачила, що він сидів у своєму улюбленому кріслі, але книга лежала на підлозі, бо впала. Коли я підійшла ближче, побачила, що він не дихав.

Я покликала Ігоря, ми збиралися викликати швидку допомогу, щоб вони зафіксували його відхід. Раптом Ігор побачив, що двері, які завжди були зачинені, зараз були не закриті. Вони вели до невеликої кімнатки. Ми зайшли туди, і ніби перенеслися в минуле.

Там були старі вирізки з газет, де згадувався Леонід Олексійович, зберігалися речі дружини, старі меблі. У кутку кімнати стояла скриня, кришка була відкрита.

Ігор підійшов до неї, і почав дивитись, що там. Зверху лежали стоптані дитячі черевики, олов’яні солдатики, стара, пошарпана книжка «Граф Монте-Крісто».

Ми зрозуміли, що це дитячі речі Леоніда Олексійовича, які він зберігав усі ці роки, і нікому не показував.

Ігор помітив у скрині відсік із кришкою, і відкрив його. Там лежали пачки доларів. Багато пачок. Ми ніколи не бачили стільки.

– Іра, а це ж наш шанс, іпотеку зможемо виплатити.

– Навіть не смій, Ігорю, ти що! Адже це не наше, як ти можеш таке говорити!

Я була у нестямі від гніву. Ніколи в житті я не брала чуже, і не збиралася, як би важко мені не було.

– Ір, ну ми трохи візьмемо, хто знає, скільки тут було, старий явно ховав ці гроші, і не афішував. Зараз їх забере поліція, і як гадаєш, куди вони подінуться? Розберуть собі, й ніхто не дізнається, що вони були.

– Ігорю, ти що таке кажеш! Навіть не смій, не пробачу тобі за це! Ігор зло кинув пачки грошей назад, і вийшов із кімнати.

Я викликала швидку та поліцію, але про гроші нікому не сказала, що бачила їх. Двері в кімнату ми залишили відчиненими.

Я була дуже засмучена, що Леоніда Олексійовича більше немає. Мені по-людськи було його шкода.

Минуло два тижні. Ми займалися пошуками роботи. Мені зателефонувала якась дівчина і запросила на розмову.

Сказала, що це пов’язано з Леонідом Олексійовичем. Я не зрозуміла, що їй від мене треба, але пішла з Ігорем за вказаною адресою.

Це виявилася юридична контора, нас запросили в кабінет. Зустріла нас молода, симпатична дівчина.

– Я довірена особа Леоніда Олексійовича. Нещодавно він склав заповіт, у якому вказав Вас, Ірина, спадкоємцем.

Я була ошелешена. Мене, чужу людину, за які заслуги?

– Ви стали дуже близькі та дорогі йому. Леонід Олексійович залишив Вам свій будинок, і ще дещо. Ви не здогадуєтеся, що це?

Я здивовано знизала плечима.

– Скриню з грошима пам’ятаєте? Так, так, та сама скриня, з якої ви не взяли гроші. Там стояли камери у кімнаті, і ми все бачили.

– У заповіті був пункт, в якому вказувалося, що якщо сума в скрині залишиться недоторканою, тоді Вам дістанеться будинок і ці гроші.

А якби Ви взяли хоч один долар, то нічого б вам не дісталося. Ви, Ірино, успішно пройшли це випробування, і тепер ці гроші та будинок ваші.

Сума в скрині дорівнює чотирьом мільйонам гривень. Гроші з рахунків він заповідав на допомогу хворим дітям, та в дитбудинки.

Я втратила мову. Ігор сидів, опустивши очі на підлогу. Як добре, що він послухався мене, тепер ми багаті, у нас свій будинок. Ми виплатимо за квартиру, і зможемо здавати її.

Я заплакала, але не від радості, що я стала багата, а від теплих почуттів до Леоніда Олексійовича, якого мені не вистачатиме, його доброго погляду, душевних розмов…

Оформивши всі документи, ми зробили крок у нове життя…

Скільки у житті спокус, і всі люди по-різному їх сприймають. Але діє одне правило – треба завжди чинити по совісті! Ви зі мною згодні?