– Олено, навіть не віриться! – Павло обходив їхню нову квартиру. – У нас своє житло, і де?! У столиці!

Подружжя довго накопичували на початковий внесок, продали трикімнатну квартиру в невеличкому містечку, де жили до цього, і дивом купили в іпотеку затишну двокімнатну квартиру в столиці. Звісно, ​​не в центрі, але й не на околиці.

Паша знайшов роботу за своїм фахом, а Олена влаштувалася викладачем іноземної мови. Їхній синочок, трирічний Іллюша, отримав місце в дитячому садку, неподалік будинку.

За кілька місяців вони зробили косметичний ремонт, і життя потекло стабільно і буденно.

Щоправда, їхнє розмірене життя порушив один телефонний дзвінок. Дзвонила Пашина тітка, Ангеліна Миколаївна.

– Павлуша, вітаю! Це тітка Ліна. Впізнав? – пролунав незабутній бас Ангеліни Миколаївни.

– Так, вас важко з кимось сплутати, – хмикнув Павло. – Здрастуйте.

– Павлушо, тут така справа, Валерик мій їде в Київ на кілька днів у справах. Прихисти його, будь другом! Він тільки ночувати приходитиме.

– Тітонько Ліно, я б із задоволенням, але у нас лише дві кімнати. В одній ми з Оленою, в другій син, – повідомив Павло, згадавши свого двоюрідного братика: двометрова гора сто двадцяти кілограмів, з голосищем, як у матері, але потужнішим вдвічі, він наводив жах своїм виглядом на всю округу.

– Павлику, сонце моє, ну два дні дитина може й у вас із дружиною в кімнаті переночувати, – тоном, що не терпить заперечень, заявила тітка.

– Валерик не буде вас дуже стискати. Отже, чекайте. За два дні приїде. Адресу твоя мати дала. – І тітонька, не прощаючись, поклала слухавку.

– Олено, я не винен! Вона, як танк, як ураган! Її не зупинити, – злякано глянув на дружину Паша. – Сподіваюся, Валерка і справді, всього на два дні приїде. Так він тихий… і мухи не скривдить.

– Цього я й боялася, – зітхнула Олена. Вона знала, що це почнеться рано чи пізно. Усі розглядатимуть їхню квартиру, як готель. Але почалося це раніше, ніж вона передбачала.

За два дні, з самого ранку, з’явився Валера. Попри свої розміри та голос, двадцятип’ятирічний велетень був акуратний і обережний. Він дуже сподобався Іллі.

Хлопчик не злазив у нього з рук. Валерик і справді, йшов рано-вранці, а повертався ближче до вечора, і не з порожніми руками. То фруктів принесе, то тістечок до чаю.

– Я ж не нахлібник якийсь, – пробасив він, ставлячи пакет із продуктами на кухонний стіл. – І так вас стиснув.

Він, як і обіцяла тітка, прожив два дні. Павло з Оленою, а особливо Ілля, навіть засумували, коли він попрощався з ними, та поїхав.

– Чесно, не очікувала, що з Валерою не буде проблем. Напевно, це тільки в казках усі родичі зухвалі, – поділилася з чоловіком своїми марними побоюваннями Олена. Тому, коли їм за місяць зателефонували родичі Олени, та попросилися переночувати, вона погодилася.

Родичі були дальні. Вона навіть не спромоглася сформулювати чоловікові, ким вони їй припадають. Сім’я з’явилася ближче до ночі. Дружина, чоловік, та двоє дітей.

– Ви не казали, що ви з дітьми, – Олена злякано дивилася на високих близнюків, які приїхали з батьками.

– Які ж це діти? – відмахнулась матуся. – Лоби здорові.

– Ну мені від цього не легше, – обурилася Олена, – у нас всього дві кімнати. Вам доведеться спати в одній, і комусь на підлозі.

– Що ж ви так зустрічаєте гостей? – хмикнув чоловік тітки.

– Мам, ми їсти хочемо! – В голос заявили близнюки. На вигляд їм було років п’ятнадцять, але зростом вони вимахали, вище за батька.

– Оленко, у вас є чим нагодувати хлопчиків? – мати близнюків пильно подивилася на господарку квартири.

– Загалом, ми вас сьогодні не чекали. Але ми маємо суп.

При цих словах однакові з лиця скривилися:
– Ми не хочемо супу! Може, піцу замовимо? Або роли?

– Вже пізно для замовлень. Кур’єр приїде не раніше півночі. Ми в такий час уже спимо, – заперечив Паша, крадькома поглядаючи на дружину.

– Так, ми рано встаємо, тому рано лягаємо, – підтвердила Олена.

– Ну, що тепер, хлопчики голодними спати ляжуть? – здивовано спитала матуся.

– Я можу посмажити картоплі, якщо суп вони не хочуть, – сказала Олена, і пішла на кухню, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що вони більше нічого не дочекаються.

– Ну і гостинність! – хмикнула мати близнюків.

Нагодувавши ненажерливих братів, та їхніх батьків, Олена та Паша, видали їм постільну білизну, та матрац на підлогу.

– Вам давно настав час придбати розкладачки. Живете в такому місці – у вас завжди будуть гості, – заявив батько хлопчаків. – Що, всі на підлозі маємо спати?

Олена з Пашею переглянулися. Вони не поділяли впевненості чоловіка. Принаймні, їм такого щастя точно не треба було.

Розмістивши всіх, господарі лягли у своїй кімнаті. Але виспатися їм не вдалося – усю ніч гості ходили квартирою, то в туалет, то на кухню. Хлопці примудрилися вночі почубитися в кімнаті так, що розбудили Іллюшу.

– Чи не могли б ви вгамувати ваших дітей? – зазирнув, постукавши в кімнату до родини, Павло. – Нам усім справді рано вставати. І, до речі, ви коли їдете?

– Хлопчики, ну, тихо! – гаркнула на синів мати. – Ми тут подумали, що подивимося столицю, і через день-другий, поїдемо.

– Ви ж сказали переночувати? – засмутився Паша.

– Вам що, шкода? Діти місто не бачили ніколи! Гаразд би, ви нам надали спальні місця пристойні, бо на підлозі спати доводиться близнюкам. А ви ще незадоволені! – вимовляла непрохана гостя Павлові. – Ось подивимось місто, і поїдемо!

Вона демонстративно лягла на ліжко, де вже хропів батько сімейства, тим самим кажучи, що розмова закінчена. Хлопці на підлозі тихенько хихикали.

Павло зачинив двері й обурений, повернувся до себе.

– Олено, ти кого впустила до нас? Краще б три Валерика приїхали, аніж ці твої… – у нього навіть слів не було, щоб обізвати таких гостей.

– Я ж не знала, – вибачливим голосом прошепотіла дружина, боячись, що її почують. – Добре, що завтра вони поїдуть.

– Зраділа! Вони зібралися місто дивитися два чи три дні, – пирхнув Паша. Олена застогнала, уткнувшись у подушку.

Вранці господарі квартири тихо встали, тихо зібралися, поснідали, й вирушили на роботу, залишивши гостям записку, та ключі від квартири.

– Сподіваюся, вони не винесуть все із квартири, – зітхнула Олена. – Я їх зовсім не знаю. Знаю тільки, що вони бабці моїй по батькові якісь далекі родичі. І бачила їх лише один раз, коли у бабусі ювілей справляли. Але вони тоді були без близнюків.

– Я теж сподіваюся, що вони за день подивляться, і їм набридне спати на твердій підлозі, – хмикнув Павло.

Повернувшись увечері з роботи, Паша та Олена були шоковані: холодильник спорожнів, навіть суп зник; у відрі для сміття лежали упаковки від чипсів, коробки з-під піци та ролів.

Сімейства вдома не було. Господарі зраділи, що ті поїхали, але, зазирнувши в кімнату і побачивши їх речі на місці, приречено зітхнули.

У цей момент повернулися гості.

– А що ви робили у нашій кімнаті? – обурено спитала матуся.

– Заглянули перевірити, чи тут ви ще, чи поїхали, – прямо відповів Паша, анітрохи не зніяковівши. – І взагалі, це наша кімната.

– Ми ж учора доступно пояснили, що залишимося на пару днів, – роздратовано сказала мати близнюків, і ті знову захихотіли. Створювалося таке враження, що ці лоби окрім, як хихикати й чубитися, більше нічого не вміють.

Сімейство прийшло із повними пакетами. Батько заніс їх у кухню. Олена в цей час розмірковувала, що б приготувати на вечерю. Вона не думала, що холодильник буде порожнім.

Мати зайшла на кухню і начальницьким тоном заявила:

– Олено, звільни мені кухню, я повинна нагодувати чоловіка та дітей. Ми всі багато ходили сьогодні, втомилися, та зголодніли.

Вона відтіснила господарку будинку від плити, та зайнялася пакетами із продуктами. Олена пішла до себе в кімнату, де перевдягалися чоловік та син.

– Мамо, коли ми будемо їсти? – смикав її за спідницю Іллюша.

– Скоро, синку! Тітка зараз приготує всім вечерю, і ти підеш їсти, – заспокоїла його Олена. Вона навіть зраділа, що гостя виявила ініціативу. Вона швидко зібрала сина на прогулянку перед сном, і вони пішли. Павло залишився вдома дивитись якийсь серіал.

– Подзвониш, коли вечеря буде готова, – попросила чоловіка Олена.

Чекавши годину, коли їх покличуть на вечерю, але так і не дочекавшись, Олена повернулася додому. Гостей уже не було. У раковині стояла брудна пательня, де смажили котлети.

Поруч засихала порожня каструля з-під макаронів. Брудні тарілки горою височіли над раковиною. Зім’ята коробка з-під торта валялася поруч із відром для сміття, оскільки воно було повне.

Господарі зазирнули в холодильник, сподіваючись побачити там вечерю для них, але, крім великого шматка сиру, ковбаси та хліба, нічого не виявили, та й на цьому наборі для бутербродів лежала записка: «Не чіпати! Це нам на сніданок!

– Ти не чув, що вони вечеряли без нас? Не хотів їх присоромити? – обурилася Олена.

– Ні! Мене ніхто не кликав… І взагалі, із цим треба кінчати! – Павло, якого дружина відірвала від серіалу, розлютився.

– Таких паразитів я ще не бачив за своє життя! Ох і родичі в тебе! – похитав він головою, дивлячись на дружину, і відразу заспокоїв її. – Добре, що ти не з їхньої породи.

– І що нам робити? – мало не плачучи спитала Олена.

– Я зараз доставлення замовлю, а завтра щось придумаю, – Паша обійняв дружину і відвів у кімнату, де на них чекав голодний Іллюша.

Поруч було непогане кафе, де також готували їжу на виніс. За годину сім’я, нарешті, сіла за стіл. Але поїсти не вийшло: родичі повернулися. Де вони були, ніхто не знав.

Але тільки запахло їжею, на кухню заглянув один із близнюків. Побачивши, що господарі їдять, він свиснув і зник. За хвилину на кухні з’явилася їхня мати.

– Ви що, ховали від нас їжу? – обурено дивилася вона на напівпорожні їхні тарілки. Ті кивнули, стримуючи сміх.

– Це нахабство! – розвернулася вона в гніві, і вийшла з кухні з образливим виглядом.

– Лєнка, мені здається, ми їх не виженемо ніколи! Вони, як п’явки, присосуться і все! – Прошепотів дружині Паша.

– Завтра я подумаю, сьогодні у мене від обурення голова не працює, – Олена кивнула на повну раковину брудного посуду. Мити її вона не стала.

Наступного дня була субота. Усіх розбудив дзвінок у квартиру. На порозі стояв Валерик. Виявилося, що він був у столиці проїздом, і вирішив заглянути в гості.

Іллюша перший кинувся до нього, і заліз на руки. З гостьової кімнати висунулась голова одного з близнюків і, побачивши Валеру, з переляканими очима зникла.

Паша швидко завів гостя до своєї кімнати.

– Хто це у вас? – здивувався Валера напівпошепки. Олена розповіла йому про нахабних родичів. – І ми не знаємо, що робити, – зітхнула вона.

– Взагалі, я до вас зайшов на хвилинку, подякувати за те, що ви мене пустили минулого разу до себе. Мене навіть у готелі не всі пускають, бояться, що я їм меблі зламаю, або бешкетувати буду.

– Ось! – Валерик простягнув їм великий пакет. У ньому були делікатеси: ікра, копчена риба, королівські креветки. Для Іллюші в іншому пакеті лежала крута машина на дистанційному керуванні.

– Я за кордон їздив по роботі. Поки у вас жив – документи оформлював. У мене незабаром потяг, але я можу вам допомогти, – він кивнув у бік кімнати з родичами.

Олена благаюче склала мовчки руки перед собою. Валера підвівся, вийшов із їхньої кімнати і без стуку увійшов до гостей.

– Пожили? Тепер я тут житиму! Я ближчий родич. Отже, вимітайтеся! – Валерик увімкнув голос на повну гучність і потужність, і кинув на ліжко свою спортивну сумку, яка більше була схожа на мішок картоплі. Сімейство здригнулося.

– Тату, – матуся подивилася на голову сімейства, сподіваючись, що той дасть відсіч хаму. Та тато й не думав суперечити.

– Хвилинку, ми тільки речі зберемо, й поснідаємо на доріжку, якщо ви не заперечуєте, – просипів батько близнюків, а ті взагалі сиділи, притулившись один до одного, і зі страхом дивилися на велетня.

Валерик кивнув головою і вийшов. У кухні він відкрив холодильник, зробив собі бутерброд із наявних продуктів, і, увімкнувши чайник, сів в очікуванні. На кухні з’явилася спершу матуся, потім батько, а потім бочком протиснулися сини.

– Хто посуд митиме – самі вирішуйте, – тицьнув пальцем на гору тарілок Валера, – і швидше. Не люблю снідати у свинарнику.

– Ви їсте наші продукти, — спробувала звернутися до сумління зухвалого здорованя матуся, але він так глянув на неї, що вона злякано відступила. – Смачного!

Вона сама кинулася до раковини, і за кілька хвилин перемила весь посуд, розставивши його по своїх місцях.

– Перевіряти треба? – насупився Валерик.

– Ні, ні! Я на совість помила! Ми тоді підемо? – замотала головою матуся, підштовхуючи сімейство на вихід.

– Сміття захопіть! – Валерик повів бровою у бік відра для сміття.

За пів години в будинку нікого не залишилося, окрім господарів та Валери.

– Ну, я також піду! – Валера глянув на годинник, і поквапився. – Не бійтеся говорити «ні» людям. Інакше у вас тут прохідний двір буде.

– Мені пощастило, що я у вас першим був, – реготав він, і всі розсміялися, полегшено зітхнувши. Більше вони “гостей” не пускали.

Ну, звичайно, за винятком чудового Валерика! У вас теж такі недолугі родичі бувають, чи тільки їм так пощастило?