“Господи, нарешті завтра субота, вихідний! Хоч відпочину по-людськи”, — йдучи з роботи, ледве переставляючи ноги від втоми та від тяжкості пакетів із продуктами, мріяла Тетяна.

” – Хлопці ростуть як на дріжджах, завжди голодні. Дениска он як витягнувся за рік, весь одяг міняти треба. Добре хоч, не встигає до дірок заносити, Іванові дістається доношувати. А він і не вередує, не заперечує. Носить, та ще й хвалиться перед друзями – яке в нього все модне! Ні, як не крути — все-таки хороші в мене діти!” — підвела підсумок своїм висновкам мати, відчиняючи двері до квартири.

– Мамо, мамо! — вискочили сини з кімнати, і навперебій заговорили, перебиваючи один одного.

– Уявляєш, хто до нас нещодавно приходив? Ось відгадай!

– Санта Клаус? — засміялася Таня і простягла покупки. – Пакети розберіть.

Хлопчаки схопили пакети та потягли на кухню.

– Нічого собі, там цеглини чи що? — пихкав Іван. Він у свої тринадцять років був щуплим і низькорослим. Старший брат часто насміявся з нього. Ось і зараз він не промовчав:

– Ех ти, глиста в корсеті, годуєш, годуєш тебе! А все, як у чорну дірку. Пакет дотягнути не можеш!

– Ти постривай, ось підросту, я тобі покажу, мало не здасться, — хмурячись, огризався молодший.

– Хлопчики, не сваріться! — тихенько посміювалася Таня.

– Адже у вас нікого більше немає. Ви тільки є одне в одного.

– А ти? – Вони навіть рота розкрили.

– І я, звичайно ж, — засміялася вона, пошкрябавши їх по волоссю.

– Так, ось, до речі, ми ж тобі й хотіли сказати, – згадали сини.

– Тато приходив! Чекав на тебе, не дочекався – завтра зайде.

Тетяна змінилася на обличчі.

– Навіщо це?

– Мамо, він хоче знову з нами жити? – Іван мало не застрибав від збудження.

– Ще чого! Десять років десь його носило, а зараз згадав про сім’ю? Ні вже! -Таня від обурення мало не задихнулася.

– Ну мамо!— хлопчаки встали навпроти матері і склали руки на грудях, усім своїм виглядом показуючи, що вони докорінно не згодні з рішенням матері.

– Ну, ти більше ж не вийшла заміж, — Денис насупився. У шістнадцять років діти думають, що знають все на світі. – І у тебе мужика немає.

– Денисе, що за розмови! Мужика?!

– Ну, чоловіка, яка різниця?— фиркнув старший син.— Нехай у тебе хоч батько буде. Ми з Ванькою порадилися і вирішили – хай живе! Тепер тільки твоя згода потрібна.

– Та краще нікого не буде, ніж такий батько. І давайте закриємо цю тему.Я так втомилася, а мені ще вечерю готувати.

– От, а якби тато жив із нами, він би міг вечерю приготувати, а ти б відпочивала, — вліз із пропозиціями Іван.

– Таак? А ось Дениска не може відварити картоплі з сосисками і разом із братом, чекаючи на втомлену матір з роботи, щоб вона їх, як пташенят, годувала, — суворо відповіла Тетяна й поглянула на старшого сина.

– Чого це не може? Може! Іди відпочивай,я тобі чай принесу.

Вони з братом розібрали пакети і включили чайник. А Таня вирішила дати їм трохи самостійності, вирушивши в кімнату. Вона залізла з ногами на диван, сховалась під пледом, увімкнула телевізор, зменшила звук і провалилася у спогади.

Заміж вона виходила за Славка, як їй здавалося, з великого кохання, як він легко сходився з людьми, який був привабливий і харизматичний. Він умів гарно доглядати, говорити те, чого хотіли від нього почути жінки, і Тетяна закохалася. А Славко виявився звичайним бабієм. Навіть одружившись, він не пропускав жодної спідниці.

-Тетяно, куди ти дивишся? — казали їй подруги, до яких намагався підкотити чоловік Тані.

– Це ж зрадник. Розлучайся, поки у вас дітей немає. Потім наплачешся!

А вона не вірила. Думала — заздрять подруги. Намовляють на Славка. Намагалася не думати про погане, коли він затримувався з роботи або виїжджав із чоловіками “на рибалку”, щоразу повертаючись без риби.

Через два роки після весілля у них з’явився Дениска. Славко намагався брати участь у вихованні сина, та його вистачило ненадовго. До “рибалки” приєдналося “полювання”, затримуватися він став частіше і частіше. Іноді від нього пахло чужими парфумами.

– Дівчата у магазині пшикнули, сказали і для чоловіків, і для жінок підходить, — вішав він локшину на вуха Тані, коли вона принюхувалась до його одягу. Вона намагалася вірити, ніж влаштовувати розбірки та скандали.

– Танюшо, я тільки заважаю тобі займатися дитиною. Ти без мене краще справляєшся, — без сорому виправдовував свою відсутність удома чоловік.

– Ось підросте син, буду його з собою на рибалку брати, а потім і на полювання.

– Славко, ти хоч у парк його візьми, доки він не підріс, — прохала Таня, — на каруселях покатай, на поні. У кімнату сміху сходіть. У кафе морозива поїжте. Побудь батьком.

Чоловік неохоче погоджувався.

Через якийсь час маленький Денис починав ділитися з матір’ю подробицями їхніх походів у парк:

– У тітки Олі були такі нігті, і вона мене ними лоскотала, — розповідав чотирирічний син Тані, розводячи руки в сторони. — А ще тітка Оля покатала мене на машинках. але мені не сподобалося.

Тетяна передавала всю розповідь чоловікові, з вимогою пояснити це.

– Господи, Танюшо, кого ти слухаєш? ​​Він же дитина, знаєш, яка у них фантазія? До нас підходила моя колега, але вона одразу пішла. А Дениска навигадував незрозуміло що, а ти й віриш. Яка ти в мене дурненька.

Таня і почувала себе такою дурною, як вселяв її чоловік.

Потім з’явився Іван. А коли йому виповнився рік, Славко просто взяв і пішов з дому до коханки, не приховуючи цього.

– Вибач, це життя не для мене! Я не готовий до рутини, до дорослішання дітей, усі ці нежиті, гірчичники. Та й ти вже не першої свіжості. Мені потрібне натхнення для повноцінного життя, а серед вас я відчуваю лише занепад сил і деградацію, — чоловік навіть не вибирав висловлювання. — А з нею я літаю, пурхаю і готовий гори згорнути.

Це був удар для Тані. Вона не могла повірити, що чоловік міг кинути її з двома дітьми на руках, коли вона ще на роботу не вийшла. Здавалося, що життя впало і відновленню не підлягає.

– Я залишаю вам квартиру з дітьми, — заявив чоловік у пориві великої щедрості. На великі аліменти не сподівайся – мені потрібно створювати нову родину.

Більше Тетяна його не бачила. Їхні спільні знайомі розповідали їй, що жодної родини він не створив, а кочує від однієї коханки до іншої.

Скільки сліз пролила покинута дружина – одній подушці відомо. Тільки турбота про дітей не дала їй ув’язнути в лапах депресії. Сяк-так Таня змогла зібрати себе по крихтах.

На тлі стресу Таня схудла, викроїла гроші на нову сукню, зробила стильну зачіску. Усі, хто її бачив, дивувалися, як вона стала гарна.

– Танюхо, ну ти даєш! Давно треба було Славка твого вигнати , — розхвалювали її подруги,

– Дивись, яка красуня стала, очей не відвести!

Але ніхто не знав про Таніну таємну надію, що хтось розповість колишньому чоловікові, як вона змінилася, і той повернеться до неї.

Та марно сподівалася Таня. Усі розуміли, що нічого хорошого не буде, якщо він і повернеться. І, шкодуючи Таню, навіть не заїкалися про її зміни Славку.

Правду кажуть, що час лікує. Перехворіла і Таня. З наївної закоханої дурепи , вона виросла в спокійну, мудру, розважливу жінку.

– Мамо, чай! — Денис вивів матір із роздумів. Він приніс на таці чашку з чаєм, нарізаний лимон. На тарілці бутерброди.

– Дуже вже великий, — усміхнулася вона.

– Я теж великий, — тягнув цукорницю з ложечкою Іван.

– Великий, великий, еге ж, — дражнив брата Дениска. Та Таня докірливо похитала головою і той зніяковів.

Більше цього вечора діти не заїкалися про батька. І Тетяна була дуже рада.

Вночі сон довго не йшов до неї. Вона намагалася зважити все за і проти. На одній чаші терезів були почуття дітей, які, в принципі, не знали батька, на іншій — його зрада, її образа, безсонні ночі повні сліз та розпачу ,та десять років самотності. Так нічого і не вирішивши, вона заснула.

Вранці подумала, що вирішуватиме проблеми в міру їхнього надходження.

Сніданок Тані та хлопчаків перервав дзвінок у двері.

– Тато прийшов! – Схопився, було, Іван, але Денис зиркнув на нього і той сів назад за стіл. Тетяна пішла відчиняти.

– Танюшо, привіт! — Славко, схудлий, змарнілий, з триденною щетиною, стояв на порозі. -Впустиш?

– Заходь, – зітхнула вона, відсторонившись. Він потягнувся, щоб поцілувати її в щоку, але вона відійшла у бік. – Проходь на кухню. Снідати будеш?

– Якщо тобі не шкода, – він увійшов на кухню. – Привіт, бійці!

Хлопці мовчки уткнулися у свої тарілки, не зводячи очей, орудуючи ложками.

Тетяна налила гостю чай, наклала в тарілку каші та поставила перед ним.

– Хлопчики, візьміть тарілки до своєї кімнати, поїжте там. Нам із вашим татом треба поговорити, — Тетяна була спокійна, як ніколи.

Сини мовчки послухалися.

– Добре ти їх виховала, — колишній чоловік провів поглядом дітей.

– Навіщо прийшов? — не потягла кота за хвіст Таня.

– Танюшо, я все життя жив по-дурному. То одна, то інша жінка навіть з рахунку збився. А от родини так і не створив, окрім нашої.

Тетяна посміхнулася.

– Я розумію твою усмішку, — опустив голову Славко, — ти маєш право сердитися на мене.

Брова у Тані полізла вгору.

– Ну так, ненавидіти теж, — погодився він. — Але життя мене покарало. Я хворий і навіть лікарі не знають, скільки мені залишилося. Все ж таки ви найрідніші мені люди. І хочу дожити своє життя з вами.

Тетяна дивилася на нього і не вірила, що колись божеволіла, намагаючись повернути цього гуляку в сім’ю, страждала, вбивалася, ридала. Давно не залишилося жодних почуттів, крім жалю.

– Славко, може, життя тебе чомусь і навчило, але мене теж навчило, — Таня спокійно попивала чай.— Ти нам зовсім чужий. А як жити у будинку з чужою людиною? Кажеш – ти хворий. А коли хворіли твої діти, де ти був? Ти не бачив, як вони хворіли, не знаєш, як це розриватися між двома хворими дітьми. То чому вони мають дивитися на тебе хворого?

Можна я навчу їх співчуттю на іншому прикладі? У Дениски майже не лишилося про тебе спогадів, а Іван тебе навіть не пам’ятає.

– Тетяно, але я…

– Ти пожив собі на втіху, — продовжувала Таня, залишаючись спокійною, — так дозволь нам пожити у своє задоволення. Хлопчаки переживуть це. Ти, якщо забажаєш, можеш зустрічатися з ними, але не тут.

Вони виростуть і все дізнаються. І я не знаю, як ти з ними пояснюватимешся. А я більше не хочу тебе бачити. Будь ласка, іди.

Славко відклав ложку і встав із-за столу.

– Дякую, – він кивнув на тарілку з кашею, – я піду.

Таня промовчала. Славко тихенько вийшов і зачинив за собою двері. З кімнати один за одним вийшли сини.

– Ми переживемо, мамо, — обняли вони її, даючи зрозуміти, що підслуховували, і вона зрозуміла, що все правильно зробила.

– Тоді вечеря за вами, — засміялася вона і поцілувавши обох, повела на кухню пити чай.