– Грошей би так насипало, як снігу нині, – поскаржився Петро дружині.

– І хто б тобі насипав їх? – засміялася Ганна.

– Та гаразд, це я так, сам знаю: не заробиш, то ніхто й не насипле.

Петро залишив під навісом, що прибудований до сараю, лопату і мітлу, струсив з плечей прилиплі сніжинки, очистив взуття від снігу віником, захованим на ґанку в кутку, і за дружиною увійшов до будинку.

– А давай сала дістанемо, чогось захотілося сальця з картоплею.

– Ага, згадав, нема сала.

– Як нема?

– Ну, то минулого тижня закінчилося. Це яке у нас було, а решта, у мами лежить… забув чи що?

Петро пригладив сивий чуб, пригадуючи, як це вийшло, що сало вчасно не принесли.

– Забув, Анюто, чого ж ти мені не нагадала?

– Сама щойно виявила, стіл у сінцях відкрила – а там пусто. Та гаразд, завтра забігай до матері, візьми шмат сала, добрий такий шмат візьми.

Сало у Гордієнків було чудове. І хоч теща ніякої живності не тримала давно, сало довіряли солити лише їй. І так вона примудрялася посолити у свої вісімдесят чотири роки, що кухарі в ресторані могли позаздрити.

– Ну, ні, чого це я до завтра чекатиму, – Петро почав збиратися, – збігаю до тещі за салом.

– Куди ти? Темно вже.

– Ну то й що. Я недовго. І Петро вийшов із натопленої хати, поринувши в морозне повітря. Дим над дахами йшов стовпом. – До морозу, – подумав Петро, ​​- різдвяні тиснуть, – і він пішов на сусідню вулицю.

Сніг поскрипував, собаки за брамою чужих будинків гавкали для порядку. А повітря підбадьорювало, мороз підстьобував і сніг відливав від світла, що линуло з вікон.

Треба сказати, що теща у Петра Гордієнка була людиною побожною. І хоча в селі не було навіть крихітної церкви, Марія Антипівна молилася старанно вдома. І всі пости дотримувала.

Нині їй вісімдесят чотири, але бадьорості їй не позичати. Невисока, худорлява, трохи згорблена, вона була ще міцною, старого загартування, сама керувалася по дому. Ось тільки господарство не тримала, у тому плані, що корівки в неї не було, тільки кури на подвір’ї.

Але допомагаючи дітям, охоче солила, варила, пекла та пригощала. Ось і сало виходило в неї чудове, хоча дочка Ганна і сама моторна була.

Комора у Марії Антипівни простора, саме там і зберігала вона сало. Взимку ще й замість холодильника їй була.

Петро тицьнув у хвіртку – закрито. Замкнулась теща на всі засуви. Довелося оминати з боку городу. На ґанку вже намело снігу, і Петро заразом змахнув його.

– Здорово, мати! Спиш чи що? – Запитав Петро, ​​коли старенька, кутаючись в жилетку, відчинила двері.

– Привіт, Петре. Так уже ніч.

– Яка ніч, вечір ще. Я чого прийшов, сало у нас закінчилося, там у тебе десь було…

– А на який тобі?

– Ну, ти мамо даєш! Як без сала…

Вони увійшли до невеликої кімнати, де топилася піч з лежанкою. Петро притулив до неї долоні – тепло.

Теща зам’ялася, якось невпевнено стягнула з себе жилетку, і поправила гребінку на сивому волоссі.

– Петю, так піст…

– Який піст?

– Різдвяний. Ось завтра свято – завтра й можна.

– Не дотримуємося ми постів, ти ж знаєш.

Теща зітхнула. – Петю, потерпи до завтра. Сама я вам сало принесу, бо знаю тебе, зараз прийдеш, у лазню сходиш, і як загуляєш.

– Та що ти мати, я лише сало забрати хочу.

Теща підібгала губи. А треба сказати, що впертості їй не позичати. І хоча нікого з рідних вона не примушувала, навіть не натякала на піст, цього вечора раптом затялася. Або що святвечір, або сама боялася не втриматися, і спробувати сальце, загалом відмовила вона зятю.

– Петре, принесу я сама завтра. А нині йди з Богом, хай скоромне полежить, нічого з ним не стане.

– Та ти що мати! Я сала хочу! Ось зараз бажаю! І не збираюся чекати.

– Чайку випий з картоплею…

– Сама чай з картоплею пий, – пробурчав Петро і, грюкнувши дверима, вийшов. Теща попленталася слідом і зачинила в сінях двері на гачок.

– Збожеволіла зовсім на своєму святі! Далося воно їй. Нам яка різниця, що свято, що не свято, – бурчав зять.

Він вийшов за огорожу і пішов до хвіртки. І саме проходив повз комору, яка прибудована до будинку разом із сінями. Та ось вхід у комору тільки через сіни, і в будинок теж через сіни, так все влаштовано.

А тут, з вулиці, лише віконце невелике в комору. Петро зупинився. Пам’ятається, днями теща просила рубанці розібрати, а то до самого віконця навалені, весь прохід в огорожі загородили.

Петро глянув на купу цурочок, що аж до віконця. – А вікно ж це легко виставити, та й пролізти можна – сало в коморі. – Така думка майнула в нього.

Від снігу було ясно, і всі рубанці можна розрізнити. І Петро почав складати їх в інше місце – під навіс. І це вийшло досить швидко.

Склавши всі цурки, відігнув гвоздики й прибрав скло. Зняв кожушок і протиснувся у віконце. Зростом він високий, а так-то худорлявий, так що вдалося проникнути в комору.

Увімкнув ліхтарик, озирнувся і свиснув від подиву. Хоч і знав цю комору, але коли розглянув, чого тільки там не було!

У запасливої ​​Марії Антипівни недоторканний запас тут, на три роки. У діжці борошно, там мішок цукру стоїть біля стіни, там для курей зерно.

Петро натрапив на сито, і воно впало на підлогу, злякавши його. Згадавши, що теща вже погано чує, заспокоївся. І вже намацав сало, як раптом на спину щось опустилося.

– Ах, ти, котище шкодливий! – закричала теща. І голос такий роздратований у той момент, що від одного голосу можна забути, як тебе звуть.

А потім ще раз штурхнула. Петро, ​​прикриваючись, обернувся. – Ти чого мати? Це я!

– Бачу, що ти! – І давай вона його періщити віником, наче пацана провинного вчить. – Отримуй від тещі!

– Та що ж це таке! Зовсім уже збожеволіла теща на своїх постах!

Марія опустила віник, захекавшись. Вперше таке за її життя, щоб на зятя руку підняти. І стоїть вона – худенька, згорблена, і віником загрожує.

– Тьху ти, відходила мене, як малолітнього. Якщо вже шкода цього сала, тоді сама їж його!

– Та я що, ворог тобі? Ви ж мої діти. Та не шкода мені, бери як хочеш … Ну надто вже свято завтра велике, хотіла, щоб один вечір потерпіли.

Петро вийшов, знову грюкнувши дверима. А теща зачовгала слідом. І тільки біля виставленого віконця зупинився, згадавши, що комору з такою діркою взимку залишати не можна.

– Ой, батюшки, а рубанці де? – ахнула Марія.

– Он твої цурочки під навісом, прибрав їх звідси, сама ж просила. – І він швидко поставив скло на місце, також закріпивши гвоздиками.

– Петю, ти хоч чайку попий, – попросила теща, – працював-таки, чого голодним тебе відпускати.

Петро вже охолонув після тещиного віника, та й сама Марія вже жалкувала, що спрямувала свій гнів на зятя. – І він повернувся до хати.

Марія Антипівна налила чаю, підсунула цукорницю. – Стривай, я скоро.

Вийшла і повернулася зі шматком сала, поклавши його на дощечку.

– Ти чого, мамо? – Запитав здивований Петро.

– До чаю відріжу шматочок.

Петрові стало ніяково. Теща і справді була побожною людиною, і все життя молилася.

І ось зараз, немов загладити провину перед зятем намагається, скоромне на святвечір на стіл поставила.

– Кинь, мамо, не треба, не голодний я, забаганка це в мене сьогодні була.

– Тоді візьми додому.

– Візьму. Але сало їсти сьогодні не стану. А завтра вранці чекаємо на тебе до сніданку.

Теща присіла, поправила білу ситцеву хустинку, посміхнулася.

– Так, мати, як годиться, завтра й стопочку наллю тобі, – він підморгнув.

– Ой, та й добре, якщо тільки трохи, – зніяковіла Марія.

– Чого так довго? – спитала Ганна, коли Петро повернувся додому, – можна подумати, ти не на сусідню вулицю, а до райцентру пішки ходив.

– Та я там цурочки прибрав, бо валялися купою.

– Знайшов час – вночі цурочки прибирати!

– Ну, а що, свято завтра, хай теща потішиться.

Ганна хотіла відрізати сала, але Петро заперечив:
– Давай уже завтра, а то сьогодні святвечір.

– Не впізнаю я тебе, а може, ти вже прийняв? А то щось дивне з тобою коїться!

– Навіть не думав!

Різдвяний ранок видався морозним. У світлому серпанку стояли будинки, гори були вкриті білими шапками. Петро визирнув у вікно:

– А сніг у нас у горах який! Не дарма сват каже, що у місті такого снігу немає, а в нас – хоч закушуй ним.

Теща, як і обіцяла, прийшла до сніданку. І тепер уже на столі й сало, і м’ясо, і голубці, і деруни, і пампушки, і кутя, і солоні огірочки.

Марія хвалила смачну їжу, а Петро поглядав на неї, очікуючи, що зараз розповість, як напередодні віником його відшмагала.

Але Марія – мовчок. Навіть натяку не було. А тільки хвалила зятя – який добрий зять їй дістався. І особливо дякувала за цурочки, що якраз до свята з дороги прибрав.

А за вікном була зима. Справжня зима, коли сніг переливається, поскрипує, коли мороз щипає і квапить перехожих, а в хаті піч потріскує дровами – і вдома тепло. І на душі тепло.