– Мати моя зовсім з розуму вижила. Прикинь, у сорок два роки одружуватися зібралася. Пора б уже про старість подумати, а вона під вінець, – я виплюнула жуйку і сіла на лавку поруч зі своєю найкращою подругою Веронікою.

– Як я тебе розумію, Валеріє, – з жалем подивилася на мене Вероніка, – які ж кумедні ці старі тітки у весільних сукнях.

– Ні, моя ще не дійшла до ручки. Купила собі костюм цілком стильний. Мене інше бісить, – розлютилася я. – Вона мене запитала, чи хочу я жити в одній квартирі з її мордастим Толиком?

– А тітка Світлана навіть не спитала? – Здивувалася Вероніка, – Ну, взагалі, нахабство. Тобто вона приведе мужика у вашу квартиру і навіть не порадилася, чи сподобається це вам з бабусею?

– Бабулі все одно, вона майже завжди на дачі живе, – махнула я рукою. – А ось мені не все одно! І взагалі зануда Толік мені не подобається!

– Ну, так позбудься його раз і назавжди. Ти що ж, не знаєш, що в таких випадках роблять? – підморгнула подруга.

– Ні, не знаю, – розгубилася я – зі світу звести його, чи…

– Не треба нікого зводити, дурненька. – Усміхнулася подружка. – Є перевірені способи, бігти буде без огляду. Треба тільки знати, як діяти. Слухай сюди, – Вероніка посунулася ближче до мене, і ми, мов змовники, почали обговорювати план…

Додому я повернулася години до десятої вечора. Мама та бабуся ще не спали. Вони сиділи у вітальні біля екрана телевізора, але кожна з них прислухалася до звуків ліфта. Було не до кіно. Щойно в замку повернувся ключ, мати зітхнула з полегшенням.

– О, привіт, динозаври, а чого ви не спите? Завтра начебто не вихідний, – сказала я матері та бабусі.

– З вами заснеш, – пробурчала бабуся, намагаючись підвестися з дивана. – Якби твоя мати таке дозволяла, я б її відшмагала давно. Няньчиться вона з тобою, потім сльози лити буде.

– Мамо, карати дітей – це не педагогічно, – відмахнулася мати й повернулася до мене. – Лєро, ну де ти була? Я тобі дзвоню – дзвоню…

– А ти не дзвони, що дзвонити. – Знизала плечима я. – Мені, взагалі-то, вже незручно перед друзями. Нікому предки не дзвонять і тільки ти “дзинь-дзинь, дзинь” по сто разів за вечір.

– Сонечко, тобі всього п’ятнадцять. Ти неповнолітня і, якщо щось трапиться, то відповідатиму я.

– Та, господи, що зі мною станеться? Я у нашому дворі сиджу з хлопцями. Галка зі мною, Шурік, Ромка. Ти їх усіх із дитячого садка знаєш, – розсердилася я.

– Я просто хочу знати, що ти в безпеці. Маю на це право, чи ні? Чому ви – підлітки такі егоїсти? Думаєш лише про себе, а про матір ти подумала? Як мені, коли на вулиці ніч, а ти десь вештаєшся?

– Ну, ось, почалося, – я закотила очі й пішла до своєї кімнати, продовжуючи розмову дорогою. Не повертаючи голови до мами, я сказала:

– Повір мені, матусю, на вулиці я в значно більшій безпеці, ніж у нашій квартирі.
Мати здивувалася. Вона помовчала, а потім вирушила до мене.

– Лєро, що означають твої слова: на вулиці безпечніше, ніж удома?

– То й означають, – я опустила очі й витерла рукавом уявні сльози. – Мамо, я не хотіла тобі говорити…

– Що трапилося, доню? Ти можеш розповісти мені все, що завгодно. Я твій друг і завжди на твоєму боці. Що б не трапилося, ти скажи мені й ми все вирішимо, все виправимо, я…

– Мамо, він на мене так дивно дивиться, – раптом перебила я матір. – І того дня, коли ти привела його до дому, щоб познайомити нас, він робив мені компліменти, поки ніхто не чув.

– Хто він? – Розгубилася мати.

– Ну, цей твій Толік. І в інші дні теж таке було: говорив різні слова, намагався обійняти на кухні.

– Анатолій Іванович? – очі матері мало не випали з орбіт. – Не може такого бути. Він не міг. Я не можу повірити. Анатолій не така людина.

– Ось тому я не казала нічого раніше – знала, що ти мені не повіриш. Так, і він сказав: скажеш матері хоч слово, все заперечуватиму. Вона мені повірить швидше. Виходить, цей твій Толік мордастий мав рацію? – я опустила голову і почала натурально схлипувати.

Губи у Світлани затремтіли, в очах з’явилися сльози, запаморочилося в голові. Наче звідкись з труби почувся голос бабусі – Ніни Костянтинівни:

– Приведуть собаку до хати, а діти потім страждають. Думати головою треба! Куди ти мужика в будинок тягнеш, коли в тебе дочка підліток, мати пенсіонерка. Таких Анатоліїв – гривня відро у базарний день, а дочка у тебе одна!

Більше Світлана нічого не чула. У вухах зчинився гул, що заглушає всі слова Ніни Костянтинівни.

…Мати виховувала Світлану одна. Батько дівчинки пішов із сім’ї, коли їй було три роки. Більше мама заміж не виходила і всю себе присвятила дитині.

А ось Світлана, яка теж багато років жила сама, залишившись вдовою у тридцять років, наважилася мріяти про жіноче щастя. Але зараз її ніби облили крижаною водою.

З лікарем реабілітологом, Анатолієм Івановичем, Світлана познайомилася у реабілітаційному центрі, де працювала медсестрою.

Майже рік чоловік та жінка зустрічалися таємно від родини Світлани, а ось зі своєю мамою він познайомив кохану давно.

Місяць тому Анатолій зробив коханій пропозицію і вона познайомила його з дочкою та мамою – Ніною Костянтинівною. Світлана бачила, що Толя не подобається Лєрі.

Коли він у гостях у них, донька сумна, намагається швидше піти, але в чому причина, Світлана навіть подумати не могла. Невже це правда?

Анатолій, звісно, ​​почав усе заперечувати. Він кричав і лаявся, казав, що Лєра майстерний маніпулятор, який крутить матір’ю як завгодно:

– Вона живе так, як їй зручно! Їй не потрібно, щоб у ваш маленький світ хтось втручався – якийсь там мамин чоловік.

– Навіщо їй це, якщо вона давно вас з бабусею видресувала і зневажає, користується вами. А що як вітчим буде вимогливим, заборонить вештатися вулицями, прогулювати школу?

– Лєра сказала, що ти все заперечуватимеш, – заплакала Світлана, – Але я все ще не знаю, правда це чи ні. Толік, навіть якщо це не правда, а ми все-таки одружимося, я втрачу дочку, вона не пробачить мені.

– Вона не має права втручатися у твоє особисте життя, – зітхнув Анатолій. – Вирішуй сама, Свєта. Як ти скажеш, так і буде.

Світлана не спала всю ніч. Жінка думала, як же їй вчинити? А раптом дочка каже правду? Адже Світлана іноді працює в нічні зміни.

А може, нехай Лєра живе з бабусею, а Світлана відвідуватиме дочку. Думки плуталися, перепліталися в голові, а вранці жінка нарешті вирішила.

Своєму нареченому вона відмовила. Весілля було скасовано, а стильний костюм вирушив якомога далі до шафи.

– Ти пробач мені, Толю, але дочка мені дорожча. Боюся втратити її, – опустивши очі, сказала жінка і того ж дня написала заяву на звільнення.

– Я ж сказав, як ти вирішиш, так і буде, – Анатолій одразу ж розвернувся і швидко пішов. Чоловік так карбував крок, що було зрозуміло – йому дуже боляче.

…Світлана тепер жила, наче робот. Здавалося, що у душі утворилася дірка, яку ні залатати, ні склеїти. Влаштувалася на роботу до дитячої поліклініки, ночами працювала доглядальницею в сусідньому під’їзді. Схудла, постаріла, висохла.

Дочка ще чимало клопоту завдала, перш ніж заспокоїлася, подорослішала і вийшла заміж. Все тепер у Лєри добре – чоловік, двоє дітлахів, а Світлана так і залишилася одна.

Маму – Ніну Костянтинівну, вона поховала, і живе у тій же квартирі. Кота завела, щоб не так сумно було. Бабин вік коротенький. Ось уже молодість позаду, зрілість. Старість стоїть на порозі. А щастя те й не бачила.

Тепер, коли Лєра сама стала матір’ю, вона, згадуючи свої вчинки, кається безмірно, та тільки не повернути нічого.

Якось жінка зустріла Анатолія Івановича. Чоловіка Валерія одразу впізнала і кинулася до нього, як до ковтка води в пустелі:

– Анатолію Івановичу, привіт. Ви не пам’ятаєте мене? Я – Лєра, дочка Світлани.

– Доброго дня. Якої Світлани? З дев’ятої палати? – розгубився лікар, але тут же змінився в обличчі, зняв окуляри. – Лєра? Потрібно… Як мама? Сподіваюся, у неї все гаразд?

– Ні, не все. Анатолію Івановичу, вибачте мені, я тоді нагородила нісенітниці. Мама пам’ятає вас і досі, а ви? Ви пам’ятаєте її? – З надією запитала Лєра.

– Валеріє, маму твою я, звісно, ​​пам’ятаю. Ми могли б з нею прожити довге, щасливе життя. Втім, я ні про що не шкодую. Я одружений і в мене ростуть двоє чудових синів.

Лікар пішов у своїх справах, а Лєра так і залишилася стояти в коридорі. Жінка подивилася на екран свого телефону, який відображав кілька пропущених і, жодного від мами.

…Дочка давно привчила Світлану Іванівну не дзвонити їй через дрібниці, а шкода. Лєрі так хотілося б, щоб мама часто дзвонила, а їй знову було п’ятнадцять.

Тоді б вона виправила багато помилок. Мама давно пробачила її, а ось вона сама ніяк пробачити себе не може. А ви що скажете з приводу її дитячого вчинку?