– Марино, давай на вихідні до батька з’їздимо.

– Чого це? Ми ніби до моїх збиралися.

– Так, але… батько сказав, що вишню можно вже збирати і сливи на підході, треба було б допомогти. Та й прихворів він трохи… Треба б його до нас забрати…

– Господи! Андрію, ти ніби в минулому столітті живеш. Зараз ніхто не варить варення і не закочує компоту. У магазинах цієї консервації ціла купа.

– Я не сперечаюся, але домашнє все одно смачніше.

– От і їдь сам і збирай свої фрукти, а я з дітьми поїду до своїх батьків. І не здумай мені везти фрукти додому, я не маю часу возитися з цим.

Андрій тяжко зітхнув. Він дуже любив батька і важко переживав, що живе від нього вдалині і не може піклуватися про нього так, як хотілося б.

Ні, він, звичайно ж, допомагає йому фінансово і продукти часто відвозить, на батьківську пенсію багато не накупиш, але думка про те, що він чинить не по-людськи, все одно не дає йому спокою.

Батько Андрія Віктор Петрович рано овдовів. Його дружина Раїса Іванівна по молодості ходила на роботу через річку,щоб не обходити, та й провалилася під лід.

Наймолодшому Єгорці тоді було три роки, Андрію п’ять, а старшому Михайлу вісім років. Тоді Раїсі Іванівні дивом вдалося врятуватися.

Сусідські діти прибігли кататися на санчатах, і побачивши Раїсу Іванівну, що борсалася в ополонці, тут же побігли за допомогою. Раїсу Іванівну врятували, але час, проведений у воді, не пройшов даремно.

Жінка тяжко захворіла, а через півтора місяці її вже проводжали в останній шлях всім селом.

Усі думали, що після відходу дружини засвіти Віктор Петрович швидко знайде собі іншу, а що? Він чоловік видний, рукостий, та роботящий, за такого будь-яка піде. Тільки він не хотів будь-якої, він кохав свою Раїсу і нікого не уявляв на її місці.

Пристосувався і їжу готувати, і прати, і прибирати. Весною городом займався, а влітку фрукти та овочі збирав і консервував, як його Аглая Костянтинівна – сусідка навпроти, навчила. Таких хрустких огірків, як у Віктора Петровича по всьому селі було не знайти, а яке в нього було запашне варення…ммм…пальчики оближеш.

Поступово діти повиростали. Старший Михайло поїхав до міста та так там і залишився. Поговорювали,що і дружину там знайшов з заможної родини.

Єгор до університету вступив, і після закінчення теж не захотів повертатися до рідного села, і лише Андрій не відходив від батька ні на крок. Він навіть вчитися не поїхав, аби тільки не залишати батька одного, хоч той і наполягав на протилежному.

У двадцять шість Андрій привів у будинок наречену – онукову племінницю Аглаї Костянтинівни Марину.

Віктор Петрович на наречену сина натішитися не міг: обережна та охайна, а які вона пекла пироги… такі тільки Раїса Іванівна могла пекти.

Того ж літа зіграли весілля. Як і годиться, приїхали й Михайло з нареченою і навіть Єгор із подругою. На якийсь час Віктор Петрович забув, що він самотній, так йому було легко на душі. Будинок сповнений народу, звучить весела музика, всі співають і танцюють, ось тільки як гляне він на портрет своєї Раїси, так його серце нерівно й заб’ється, а гіркий ком так і підступить до горла.

Після весілля Андрія всі роз’їхалися, а наречені почали налагоджувати свій побут. Батьки Марини, віддаючи доньку заміж у село, проводжали її неохоче. Слідом за весільним кортежем вони відправили “Газель” з двоспальним ліжком, пральною машинкою, килимами, шторами, постільними речами та кухонним приладдям, яке необхідно на кожній кухні.

Віктор Петрович побачивши це добро, тільки головою похитав, мовляв, навіщо все це? У них все є, тільки батько Марини йому лукаво підморгнув, мовляв, є, та не все.

Спочатку молоді жили душа в душу, тільки потім, після появи первістка, в будинку все частіше й частіше чувся невдоволений голос Марини.

– Я скрізь прибрала, а твій батько…

– Марино, не гнівайся, він, мабуть, поспішав.

– Поспішав він… от жили б ми окремо…

І такі розмови були не рідкістю. Андрій як міг, заспокоював дружину, намагаючись пояснити їй, що батько не навмисне, що він просто звик все робити на бігу, от і чаю вип’є, а чашку за собою помити забуде, чи чоботи зніме, та не поставить у шафку, а залишить сохнути біля дверей, що неймовірно дратувало Марину.

В один із таких днів, коли Марина сильно розбуянилася, тож Андрій замахнувся, Віктор Петрович вийшов до молодих і попросив їх заспокоїтися.

– Я тут з твоїми батьками подумав і ми вирішили, що час вам власне житло придбати. Ось це мій внесок у ваше нове житло, а решту твої батьки додадуть.

Марина тільки зло блиснула очима, але гроші від свекра прийняла, і тут же почала дзвонити батькам, щоби переконатися, що все нею почуте правда.

Через місяць Андрій із дружиною переїхали до міста, ближче до Марининих батьків, обіцяючи Віктору Петровичу якнайчастіше відвідувати його.

Проте відвідував його лише син Андрій, а Марина завжди знаходила тисячу та одну відмовку, щоб не їздити до свекра. Вона й сама не розуміла, чому не злюбила батька чоловіка, ось не подобався він їй і все тут.

А ще її сердило, коли Віктор Петрович приїжджав до них сам, щоб як він казав відвідати онуків, і наситити їх вітамінами. У такі моменти з його величезної сумки, схожої на бездонну чорну дірку, діставалися соління, варення, свіжі овочі та фрукти, риба або якась дичина (Віктор Петрович був знатним рибалкою та мисливцем).

Однак варто було тільки Віктору Петровичу вийти за двері, Марина тут же збирала привезене і виставляла за двері, показуючи всім виглядом, що їй це не потрібно, проте двірник із задоволенням перетягував усю цю провізію до себе, при цьому цокаючи язиком.

– Ось люди дають… Їм батько з усією душею, а вони…

Він завжди допомагав Віктору Петровичу тягти важкі сумки на другий поверх, хоч і знав, що його невістка все одно виставить за двері, а сказати про це, у нього язик не повертався.

На цей раз Віктор Петрович дізнався все сам. Андрій його провів на автовокзал, а сам поїхав у справах, і тут Віктор Петрович згадав, що залишив свій телефон заряджатися та забув його взяти. Піднявшись на потрібній йому поверх, чоловік з подивом подивився на банки та пакети, які він дбайливо віз із села для сина та його родини.

– Марино, я телефон у вас забув…

Марина зачинила перед його носом двері, а за хвилину винесла телефон, і навіть не попрощавшись і не вибачившись, зачинила двері знову.

З того часу Віктор Петрович більше не приїжджав до сина, а тільки запрошував їх до себе, і якби не хвороба, він робив би так і далі.

Проте роки беруть своє. Віктору Петровичу вже сімдесят вісім. Він все робить самостійно, але підвищений тиск останнім часом не дає йому спокою. Михайло та Єгор переїхали до Європи, вони не можуть часто відвідувати батька, хоча щомісяця надсилають йому гроші, а ось Андрій не знає, як переконати дружину, щоб та дозволила йому забрати батька до них.

– Ти у своєму розумі? Це ж відповідальність та зайві витрати! І між іншим Лізоньці цього року до школи, а Семена ми планували до ліцею віддати чи ти забув уже? І взагалі нам зайвий рот ні до чого…

Андрій хотів заперечити, але син випередив його.

– Мамо, а що таке зайвий рот?

– Зайвий рот…ммм… це людина, від якої немає толку, і від якої одні проблеми.

– А! Я зрозумів! У нас також є така людина.

– І хто це?

Марина очікувала почути будь-що, але тільки не це:

– Ти, мамо.

– Чому ти так говориш?

– Ти не працюєш, проте постійно тринькаєш гроші: манікюр, зачіски і таке інше… Значить у нас зайвий рот це ти.

– Ти як розмовляєш із матір’ю?!

– А що? Ти ж сама говорила це про діда, і взагалі, я, коли одружуся, теж відправлю вас з батьком у село. Молоді мають жити окремо, чи не так? Тим більше, у нас діти підуть, а це турботи і витрати. Зайві роти мені з дружиною ні до чого, а ви з батьком самі впораєтеся.

Марина мало не поперхнулася чаєм, а Андрій вперше не захотів карати сина, адже він мав рацію як ніколи. Вони з дружиною самі своїм прикладом показали дітям, як потрібно ставитися до людей похилого віку, то що ж вони чекають від них у відповідь?

– Ну, то що, Марино, ти ще вважаєш мого батька зайвим ротом?

– Ой, та робіть, що хочете!

Марина пішла до кімнати, перетравлювати почуте. Слова сина зачепили її за живе, не думала вона, що її кровиночка зможе так вчинити з нею, хоча, що тут думати, сама виховала його таким.

Андрій та Марина таки перевезли Віктора Петровича до себе, і оточили його турботою.

Вони таки зрозуміли, що дітям все треба пояснювати не лише на словах, а й на ділі, як слід ставитися до людей похилого віку. Життя таке швидкоплинне, і старість у кожного не за горами, і якою вона буде, залежить тільки від нас самих