Я єдина хто орендував кімнату у тітки Тетяни так довго. Такий у неї був характер, що тікали усі одразу, а мені ціна підходила, бо дорожче платити не могла. Хто ж знав, який сюрприз мені тітка Тетяна готувала.

Я їхала в місто і розуміла, що мушу надіятись лиш на себе – батьки мені не підтримка і не помічники. Ще, як я поріг переступила їхнього дому, то батько мені сказав, що віднині не вони мені, а я для них старати повинна.

— Сім’я у нас, он яка велика. У тебе ще п’ятеро братів. То ти доню май розум, дбай і про нас не забувай.

Рушила я у світ із ста гривнями у кишені. Вчитись хотіла, мріяла бути перекладачем, бо мала хист до мов. Та от коли прийшла в інститут, так і не стала здавати екзамени.

Стою я із села із бідної родини у стоптаних туфлях моєї мами, а поруч пави пропливають із волоссям нарощеним і нігтями фарбованими. Ну куди я туди?

Ото біля інституту я об’яву про те, що кімната здається і прочитала. Тітка Тетяна зустріла мене не весело:

— Надовго до мене? Щоб знала – нікого сюди не водити, і повертатись до 9. Рівно о 21.00 я вимикаю світло і щоби ні звуку.

А я й рада, що так, бо за такі гроші ніде б і кута не орендувала, а тут ціла кімната і все мені одній. Де я у своїй хаті бачила такого, як нас у кімнаті четверо росло?

Перший рік я ще працювала, а на наступний таки пішла вчитись на заочне. Тітка Тетяна ж спокою мені не давала. Ходила назирці, перевіряла мої речі і коли я поверталась звідкись, так влаштовувала сцени із розпитуванням:

— Де була? А чим займалась? А що робила?

Я собі спокійно розповідала за чашкою чаю. Мені вона нагадувала мою бабусю: одиноку і самотню, спраглу до новин і вражень. Мені не важко було їй що розповісти і послухати її ради. Та й всоте про молодість її я слухала охоче. Хай собі виговориться людина.

От так я й жила у тій квартирі добрих десять років. За оренду платила практично ті ж гроші, що й на початках – тітка Тетяна щомісяця десятого числа заходила до моєї кімнати і отримувала гроші. Як годинник все чітко і рівно.

А потім вона почала здавати. Вже не така сильна і жвава, вже їй важко і підвестись. В мене саме захист диплому, а тут таке:

— Не ходи біля мене. Хто я тобі? – говорила тітка Тетяна щоразу, як я її годувала із ложечки, чи постіль міняла, – У тебе диплом, а ти отут зі мною. Йди, я сказала.

А я ніби й слухаю, а роблю своє. Спати вже почала у її кімнаті, бо та така слабка зробилась, що й не підведеться. Покличе, а я вже біля неї. Ну а як покинути, як людина одинока?

Як трішки їй ліпше вже було, то ходила якась на себе не схожа. Дивилась на мене довгим поглядом, ніби аж оцінювала:

— Та що вам? – питаю знітившись, – Чи я де забруднилась?

— У своїй хаті що хочу те й роблю. – відповість у своїй манері звичній, а потім крадькома все на мене погляда.

— Квартиру на тебе перепишу, – заявила мені одного вечора, – Не дивись так, бо я передумати скора. Ото лиш мама рідна коло мене так ходила як ти. Як знову, що мені буде, не покинеш?

— Нащо мені ваша квартира, – кажу їй щиро, – Чи й багатство – бетон. За хату в селі ще б догледіла, а за оцю квартиру не буду, – відповіла у її ж стилі.

Але наступного дня ми пішли і вже почали процедуру оформлення. Тітка Тетяна прожила ще три роки і все казала що не я у неї, а вже вона у мене живе. До останнього дня ні добрішою, ні приязнішою не стала.

А вже коли їй частіше мама почала снитись і до себе кликати, то вона мені занесла добрий такий стосик грошей:

— Ось, – мовила звисока, – Я тобі, приданого зібрала. Не згадуй лихим словом, бо я всі гроші що ти мені за оренду давала на купку складала. Он, яка ти багата за десять років. По краплі, по краплі, а вже он, майже сотня тисяч є. А цей лист відкриєш, коли мене не стане, там моє останнє слово.

” Була і в мене колись донька, – читала я крізь сльози у день, коли тітка Тетяна попрощалась із цим світом, – Була в мене сім’я – чоловік дитина і батьки. Жила я і світом пурхала, що птаха вільна. Все мені здавалось добрим, а світ привітним. А потім раптом не стало їх усіх одним днем.

Знаєш, доню, я ж своє серце замкнула, нікого йому любити не дозволяла. Узяла кругову оборону, аби вже більше ніколи не відчувати того, що пережила.

А тут ти. Всі тікають від мене, а я й злюсь, і радію, і ображаюсь, а ти сидиш на кухні, чай п’єш і щебечеш про все на світі. У такі миті я й відчувала що ще жива, що не вся пішла за сім’єю.

Не дозволяла собі тебе любити, а все ж прихилилась. Ти прости мій характер, дитино. Не могла я інакше. Не поминай лихим словом тітку Тетяну. І дякую, доню. Десять років ти була світлом у моєму вікні, хоч і не знала про те”.

Я й досі у тій квартирі живу. У мене син і донечка Тетянка. І кожного вечора ми із дітками стаємо на коліна і молимось за душеньку тітки Тетяни. Людини, яка попри все, стала мені другою мамою і провідником у краще життя.