– Знову скажеш, що сильно зайнятий і не копатимеш картоплю? – єхидно промовила Станіслава Андріївна, зустрівши мене у передпокої.

– Так, скажу, – сухо відповів я. – Коли настає час збирання врожаю, у мене також збирання зернових. Я комбайнер, якщо ви забули!

– Ні, ми не забули, – передражнила теща. – Тільки ти взимку зерно їстимеш, чи картоплю?

– Я за збирання зерна отримаю солідну зарплату, і зможу дозволити собі купити пару мішків картоплі, – відбив я у відповідь.

– Ти дивись, який багатій знайшовся, – уїдливо промовила Станіслава Андріївна. – Так і знала, що даремно приїхала і що ти знову вдаватимеш із себе зайнятого!

– Мамо, Юра має рацію, – вирішила втрутитися в розмову Алевтина. – Йому добре платять під час жнив. – Ми й утрьох викопаємо.

– Учотирьох було б набагато швидше, – роздратовано процідила жінка. – Твоєму батькові знову доведеться виправдовуватись перед сусідами за те, що зять не допомагає…

Я з-під лоба глянув на надуту тещу і, похитавши головою, важко зітхнув.
– Не треба ні перед ким виправдовуватися, скажіть, як є, чи взагалі нічого не кажіть.

– Не вчи вченого, – рикнула на мене Станіслава Андріївна. – Сусіди засміють із такою ріднею. Іншим зяті допомагають, а наш – на комбайні розсікає.

– Я не розсікаю, а заробляю гроші! – Я починав все більше злитися на вперту тещу. – Ваші слова все одно нічого не змінять.

Однак жінка ніяк не вгамувалася, вона намагалася і так, і сяк, натиснути на мене.

– Цікаво як! Ти картоплю їси? Їси! А прибирати не хочеш. Хто ти після цього? Ти не знаєш? – Єхидно сказала Станіслава Андріївна. – Тоді я тобі скажу! Ти ледар і нероба!

– Кажіть, що хочете! – не бажаючи більше вступати в полеміку з тещею, я пішов у кімнату.

Я чув, як на кухні продовжувала бурчати мати Алевтини та, як вона вичитувала дочку за те, що та із сотень тисяч чоловіків, обрала собі в чоловіки людину, яка не хоче нічого робити.

Дружина намагалася заступитися за мене і почала мене виправдовувати, але дуже швидко розгубила свій запал під тиском Станіслави Андріївни.

Щоб не чути марення тещі, я увімкнув телевізор і не заходив на кухню, поки вона не пішла. Після того, як жінка покинула квартиру, я пішов на кухню вечеряти.

Дружина була сама не своя. Вона з відсутнім виглядом поставила переді мною миску із борщем.
– Мама, напевно, має рацію. Ми повинні допомагати з картоплею, – нерішуче сказала вона.

Я обурено зиркнув на неї й, жбурнувши ложку, пішов голодним у спальню. Попри слова дружини, я не здався і не став, заради картоплі, відмовлятися від підробітку.

Поки я збирав урожай на полях, Алевтина разом із батьками копала картоплю на їхній дачній ділянці.

За два дні врожай картоплі було зібрано, про що дружина повідомила мене. Я байдуже поставився до цієї звістки.

Найближчими вихідними до нас навідалася Станіслава Андріївна. Вона зневажливо оглянула мене і сухо промовила:

– Картоплю ми й без тебе зібрали, діловий наш, а їсти ж будеш знову!

– Не буду! – гаркнув я у відповідь. – Я куплю собі пару мішків, не переживайте! Якщо побачу вашу картоплю у своєму будинку – викину її з балкона!

Теща, після цієї фрази, зайшлася у гучному реготі. До моїх слів вона поставилася несерйозно. Через тиждень Станіслава Андріївна разом із чоловіком знову заявилася у нашу квартиру.

– Де твоя картопля? – З порога єхидно поцікавилася жінка. – Купив собі, багач?
– Куплю, – стримано відповів я. – Ви за мене не хвилюйтеся.

– Купить він, – уїдливо посміхнувся тесть, вирішивши втрутитися в розмову і теж полити мене брудом. – Багатій чортів! Мені довелося збрехати сусідам, що ти у відрядженні!

– Практично ви все правильно сказали, – холодно відповів я, зрозумівши, що зараз мені мізки виноситиме не лише Станіслава Андріївна, а й Михайло Сергійович.

Близько пів години родичі дружини виносили мені мозок, та засуджували відмову допомогти з картоплею.

– Міг би викопати, та їхати на всі чотири боки. Ти просто ледар, – сухо констатував тесть.

– Так не робиться! Я або працюю на комбайні з самого початку, або взагалі не працюю, – чомусь виправдовувався я.

Проте рідня ніяк не вгамовувалася і продовжувала мене пиляти, пригадуючи мені всі роки, коли я відмовлявся допомагати їм.

– Гаразд, посміялися й годі! Занось, Станіслава! – голосно скомандував Михайло Сергійович.

Жінка поквапилась у передпокій і, грюкнувши дверима, кудись втекла. Повернулась вона через десять хвилин із великою сіткою картоплі.

– Не дякуйте! – важко дихаючи, голосно промовила вона і кинула сітку на підлогу. – Ми вам картоплі привезли.

– Я ж казав, що нам не потрібна ваша картопля, – я вийшов у передпокій і схрестив руки на грудях.
– Забирай її з порога! – захихикала теща.

Я підійшов до сітки з картоплею і, взявши її в руки, попрямував на балкон. За кілька хвилин перехожі могли спостерігати, як з балкона другого поверху вниз летіла сітка картоплі.

– Ти що, несповна розуму? – покрутив пальцем біля скроні Михайло Сергійович. – Чужої праці не цінуєш! Сам не копав і нашу працю зневажаєш!

– Я попереджав! – грізно рикнув я у відповідь. Станіслава Андріївна схопилася за голову і, побігла збирати викинутий урожай.

– Дулю більше отримаєте! – Процідив тесть, залишивши квартиру слідом за дружиною.
Щойно вони пішли, Алевтина зі скривдженим виразом обличчя присіла на диван.

– Ну, дякую! Я копала, а ти викинув…
– Ми собі купимо! Я попереджав твоїх батьків ще минулого разу, – розвів руками я.

Цей інцидент ясно дав зрозуміти тестю і тещі, що я своє слово тримаю. Більше батьки Алевтини до мене не чіплялися і не дорікали мені за відсутності допомоги.

Зате, щоразу пригадували, як я підло вчинив з їхньою картоплею, викинувши її з балкона! А мені й байдуже!

Якщо люди не розуміють різницю між – немає часу, та не хочу! Що я мав робити? Ну хочете ви вирощувати картоплю, вирощуйте на здоров’я!

Навіщо всім навколо мізки виїдати? Я ж не лежав на дивані, а для всіх людей добру справу робив – хліб збирав! Можливо я і перегнув ціпок, викинувши картоплю, але вони мене дістали!