Купили ми будинок у селі. Продавала його молода пара, мовляв, батькам дача не потрібна, а бабусі не стало рік тому… Після того, як не стало старенької ніхто до хати не навідувався, тільки от продати приїхали.

Запитуємо, забирати будете речі? Вони у відповідь:

— Навіщо нам цей мотлох, ми ікони забрали, a решту можете викинути. Чоловік на стіни подивився, де світлішали квадратики від ікон.

— A фотографії що ж не взяли?

Зі стін сільської хати дивилися жінки, чоловіки, діти… Ціла династія. Раніше любили стіни фотографіями прикрашати. Я пам’ятаю, до бабусі приїдеш, a у неї нова фотографія в рамочці з’явилася, моя і сестрички.

— Я, — каже бабуся, — зранку прокинуся, батькам уклін, чоловікові поцілунок, дітям посміхнуся, вам підморгну — ось і день почався.

Коли бабусі не стало, то ми додали її фотографію на стінку і тепер, приїжджаючи в село (яке стало дачею), завжди вранці бабусі шлемо повітряний поцілунок. І здається, що в хаті одразу пахне пирогами й топленим молоком.

І відчувається бабусина присутність. Дідуся ми ніколи не бачили, він у війну загинув, але його фотографія висить у центрі, бабуся багато про нього розповідала, а ми в цей час на знімок дивилися і нам здавалося, що дідусь з нами сидить, тільки було дивно, що він молодий, а бабуся вже старенька. А тепер ось її фотографія висить поруч із ним…

Для мене ці вицвілі знімки настільки цінні, що якби стояв вибір, що забрати, то я б безсумнівно забрала фотографії. А тут їх не просто самотньо залишили на стіні й в альбомах, а й просто обізвали мотлохом.

Після купівлі ми почали прибирання і знаєте… Рука не піднялася викинути речі цієї жінки, яка жила для своїх дітей і онуків, а вони її просто кинули…

Звідки я це знаю? Вона їм листи писала. Спочатку писала і відправляла, без відповіді. А потім перестала надсилати й три акуратні стопочки любові й ніжності так і спочивали в комоді. Каюся, прочитали…

І я зрозуміла, чому вона їх не відправила. Побоялася, що загубляться, а тут вони в цілості, вона думала, що після її смерті їх усе ж прочитають… А в листах ціла історія, про роки життя у війну, про її батьків, бабусь, дідусів і прапращурів — вона переказувала те, що їй повідала її бабуся, щоб не померли сімейні цінності, щоб пам’ятали. Як викинути таке?

— Давай, відвеземо її дітям? — зі сльозами запропонувала я чоловікові. — Таке не можна викидати!
— Думаєш вони кращі за онуків? — із сумнівом протягнув чоловік. — Жодного разу, он, не з’явилися…

— Може вони старенькі, хворі, хіба мало…
— Я їм зателефоную, запитаю.

Через онуків дізналися телефон і почули бадьорий жіночий голос:

— Ой, та викиньте ви все! Вона нам ці листи пачками слала, ми навіть не читали останнім часом! Їй робити там нічого було ось вона і розважалася…

Чоловік навіть не дослухав, трубку кинув. Каже, от стояла б вона зараз поруч, придушив би!

— A знаєш що? Ти ж письменник, от і переклади ці листи на оповідання!
— Вони потім пред’являть…

— Так, вони, я впевнений, і книжки-то такі не читають! — хмикнув чоловік. — Але я заради тебе з’їжджу до цих, тьху, візьму у них письмовий дозвіл.

І він дійсно з’їздив і оформив усе нотаріально. А я тим часом дісталася до підпілля. Знаєте, у сільських будинках прямо з хати спускаєшся вниз під підлогу і там прохолодно так, на кшталт льоху. А там банок із соліннями, вареннями…

А на кожній баночці папірець приклеєний із вицвілим написом: Вані його улюблені грузді — Вані не стало десять років тому, так і не стала в пригоді баночка; Софії лисички, солоні огірки для Анатолія, малина лісова для Саші…

P.S. Загалом у Ганни Лук’янівни було 6 дітей. Всі вони померли раніше за неї (здебільшого нещасні випадки), окрім останньої, пізньої доньки, яка й обізвала всі ці речі мотлохом.

А мама чекала, що діти приїдуть з онуками, дбайливо катала банки, з любов’ю підписувала… Останні банки з грибами датовані минулим роком, їй на той момент було 93 роки. Тобто 93 роки!!! А вона в ліс ходила, щоб онукам грибів, ягід назбирати! А вони…