– Свєта, моя мама дзвонила. – Мій чоловік, Захар, зробив паузу. – Приїжджає до нас завтра на вечерю. З онукою.

– Так? Ну гаразд. А що вони до вихідних не зачекали? Завтра четвер, ще два дні до суботи, – здивувалася я.

– Не знаю, певно, є якась термінова справа.
– Гаразд, не відмовляти ж. Нехай приїжджають.

Весь вечір я дивилася нові рецепти, щоб чимось здивувати свекруху. Відносини між нами були рівними, але іноді логіка та вчинки Василини Володимирівни обурювали мене до глибини душі.

Наступного дня я пішла з роботи раніше, та взялася до приготування кулінарних шедеврів.

– У нас бенкет? А що за привід? – наша дочка, Настя, повела носом, вдихаючи запах грибного соусу, що кипів на плиті.

– Бабуся приїде.
– Навіщо?

– Тебе провідати, скучила вона! – трохи прикрасила я.

Настя з бабусею практично не спілкувалася. Якось не ріднилися. Свекруха воліла проводити час із молодшою ​​онучкою, Ірочкою.

Вона виправдовувала таку поведінку тим, що коли Настя була маленькою, вона ще не могла повністю присвятити себе старшій онучці, тому не приділяла їй час.

Ірочка ж з’явилася у «зручний» момент: коли вона перевелася на нову роботу з вільнішим графіком. Тому свекруха завжди і скрізь була з Ірою: а та, як хвостик, всюди тягалася за бабусею.

Ситуацію ускладнювало ще й те, що зятя не стало кілька років тому, і дочка була змушена працювати, щоб утримувати Іру.

Бабуся розуміла це і охоче йшла на допомогу, а часом змушувала й інших членів сім’ї надавати посильну допомогу вдові з донькою, які втратили годувальника.

Василина Володимирівна наполягала на тому, щоб Захар допомагав сестрі в міру можливості, частенько нагадуючи йому про обов’язок перед сім’єю.

Я не заперечувала, й сама підкидала племінниці чоловіка на цукерки, віддавала Настіни речі, які могли підійти Ірочці на виріст.

Але, на жаль, все частіше допомога сприймалася не як благо, а як обов’язок. Це спромоглася зрозуміти навіть Настя, хоча її життєвий досвід був обмежений юним віком.

– Мамо, не треба мені локшину на вуха вішати! Бабуся ніколи не приходить просто так. Напевно, з’явиться знову, щоб щось випрошувати для Ірочки.

– Я свій телефон не віддам. Навіть не просіть. Я ще трохи накопичу, підроблю на канікулах, а до осені продам його, щоби купити собі нову модель, – попередила Настя.

– Це зрозуміло, дочко. Ніхто твої речі не відбиратиме.
– Ну, якщо так, то гаразд. Нехай приходять на вечерю, – «змилостивилася» дочка.

– Дозволяєш? Тоді надягай фартух і допомагай мені лагодити на стіл!

Свекруха з онукою прийшли рівно о сьомій. Пунктуальності свекрусі було не позичати. Вона принесла до столу варення, яке зварила рік тому, поставила брудну банку в центр столу, а пакет простягла мені.

– Ось у нього поклади речі, які ви приготували для Іри.
– Які речі? – Не зрозуміла я.

– Як це які? Я Захару все сказала. Нам потрібне взуття, нове, не ношене. У Іринки нога вимахала, розмір Настиної ноги наздогнала. Анастасія, іди сюди! – гукнула бабуся.

– Навіщо?
– Ніжку дай. Вимірюватимемо.

Настя скривилася. Їй не було чого догоджати бабусі. Тому вона просто розвернулась і вийшла із кухні.

– Погана ти мати, Світлано! Не навчила Настю бути чуйною. Не дозволяє виміряти ногу? Дві секунди. Гаразд, он її капці лежать, зараз перевіримо. Іриша, нумо приміряй.

Вона змусила внучку приміряти капці Насті. Як не намагалася я переконати, що носити та міряти чуже взуття негігієнічно, вона ніби не чула розумних доказів.

У її голові сиділа ідея «фікс»: зібрати Ірішку у поїздку, яку вони з дочкою розпланували заздалегідь.

– Не знаю, з чого ви взяли, що я погана мати, – образилася я, але тарілку зі спагетті та соусом посунула ближче до гостей. Іринка вплітала макарони так, що за вухами тріщало.

– У такому разі підбери для племінниці кілька комплектів одягу та взуття, – віддала розпорядження свекруха. – Захар сказав, що ви з донькою нещодавно на шопінг ходили…

Ірина тим часом доїла спагетті, і сама полізла перевіряти шафи. Дівчинка була не надто вихованою, можна навіть сказати, розпещеною.

– Бабусь, дивись які! Вона дістала з коробки Настині новенькі босоніжки на невеликому підборі.
– Так, нічого такі. Приміряй!

Я навіть завмерла від такого нахабства.

– А ось до них знайшла сумочку! – очі племінниці заблищали. – Мені мама такі речі ніколи не купить, вона каже, що рано мені ще носити підбори. – зізналася одинадцятирічна Ірішка.

Вона відкрила сумочку Насті, та полізла всередину.

– Так, я не зрозуміла! Якого дідька відбувається?! – Настя вибігла зі своєї кімнати і різко висмикнула з рук двоюрідної сестри свою нову сумочку.

– Ти чого, Насте? – Ірина скорчила незадоволене обличчя. – Тобі батьки куплять ще хоч десять таких! А мені нема кому купувати! Я сирота!

– Сирота- це та, хто в дитбудинку живе, хто не має ні батьків, ні бабусь! А ти – просто розбещена нахаба!

– Настя сердито подивилася на Іру, а потім перевела погляд на мене. – Я після цієї «смердючки» туфлі не носитиму! У неї брудні нігті, а від ніг несе за кілометр!

– Настя… – я хоч і не була на боці зухвалих родичів, але й дочку зухвальства не вчила.
– Зовсім розперезалася, дівчинка! Ніякого такту та виховання! – у суперечку влізла свекруха.

– Знаєш, бабусю, ти мене не вчи. Забирай свою улюблену внучку та чеши в магазин, там і купуйте сумочки! Це, до речі, моя порція спагетті.

Настя забрала тарілку з-під носа у гості, взяла сумочку і пішла до своєї кімнати, грюкнувши дверима.
Я навіть не знала, що сказати. Поведінка “гостей”, мене, м’яко кажучи, здивувала.

– А ти ще питаєш, чому я її з собою нікуди не беру? Отож і не беру: хамло виросло! Дівчині вже заміж скоро, а вона для дитини дрібниці пошкодувала!

– Щоб такого більше не повторилося, я Захару скажу, щоб грошей переказав на племінницю. Нам у п’ятий клас збирати її, потрібні шкільні речі.

– Василино Володимирівно, у мене подруга є, вона нещодавно сказала, що речі роздає. Її дочка за літо виросла, і їй все мале стало, що вони купували минулого року.

– Ти хочеш, щоб нашу Ірочку на сміх підняли у класі? – свекруха скривилася. – Навіщо їй старі, тим більше, з чужої дитини?

– Дівчинка здорова. Речі у відмінному стані. До того ж, перш ніж приміряти, можна все випрати і попрасувати.

– Ну, не знаю.

– Бабусю! Я не хочу чужу білизну доношувати! Мені потрібне все нове! Я вже в кошик в інтернетмагазині накидала кофтинки, спіднички. Треба просто сплатити, – з діловим виглядом зізналася Ірина.

– Так? А чи можна поглянути? Що там за кофтинки, та спіднички?
– Ну, так. Ось, – дівчинка простягла свій смартфон, і я ахнула.

– На вісімнадцять тисяч лахміття? Та я заробляю менше!
– Ну, не обов’язково все це купувати. Можна частково…

– І речі, на мою думку, не за віком. Куди тобі така коротка спідниця? До школи у ній не пустять!
– Ой, що ви, як мамка? Я краще знаю, що мені треба.

– Так? Тоді йди і заробляй, якщо краще знаєш!

Я віддала дівчинці телефон та відвернулася. Атмосфера на кухні була не найприємніша.

– Гаразд, Іро, забирай туфельки і підемо. Сьогодні, напевно, магнітні бурі, щось сімейку твого дядечка трохи «занесло».

– А сумку?
– Сумку, Іро, тобі Настя не віддасть, – викарбувала я.

– Баб …
– Куплю я тобі таку ж, гаразд. Ходімо, не будемо нервувати рідню.

Вони пішли. Але свекруха не залишила поза увагою поведінку старшої онуки. Вона розповіла синові, як грубила їй Настя.

– Уявляєш, синку, Настя твоя виганяла мене! Зовсім від рук відбилася дівчина! Занадто м’яко ви з нею, треба пару разів відшмагати, і буде як шовкова.

– Мам, дякую, звичайно, за пораду. Але я не прихильник такого виховання.
– Покаже вона вам потім… ой покаже!

– Гаразд, я ще не вечеряв, ти вибач…

– Почекай, я чого дзвоню… Головне я не сказала Світлані! Ми з Ірою до морського санаторію збираємося, перед школою треба дитину трохи підлікувати.

– Так, я зрозумів, що вам потрібний одяг. На відпочинок, до школи… Світлана мені вже доповіла. Але боюсь, що дві зарплати ми на Ірину пожертвувати не можемо. У нас дочка теж хоче до школи піти в одязі за розміром.

– Я вже зрозуміла, у мене інше прохання. Попроси через своїх, щоб нам путівку видали безкоштовно.

– Мамо, зараз безкоштовно нічого нікому не дають. Навіть я дружині з донькою за свій рахунок купуватиму.

– Чому?
– Тому, що час зарас складний, не до безплатних путівок!

– Ну, ти попроси… Може, дадуть?
– Ні, мамо. Безкоштовно лише особливо щасливі відпочивають, бюджет не гумовий, – відрізав Захар.

Василина Володимирівна трохи подумала, та скинула виклик. Вона передала інформацію дочці, і вони почали думати, як вирішити це питання.

– Якщо він своїх відправляє до санатирію на два тижні, значить, мають гроші, – сказала її дочка.
– Гроші вони завжди мають. Просто Світлана, жаба. І дочка так сама росте.

– Треба на Захара натиснути. Нехай ділиться.
Василина Володимирівна знову поїхала у гості до сина, цього разу одна.

– Я ненадовго. У справі.
– Ну заходь… Світлани, правда, немає, вони з Настею пішли за купальником.

– От і добре, що немає. Захаре, ти вже путівки їм купив?
– Так.

– Здавайте.
– Чого?!

– Здайте їх, а половину грошей нам. Ірочці лікар прописав морським повітрям дихати. Пам’ятаєш, як часто вона в нас хворіла минулого року!

– Дитині одинадцять років, а вона море лише на картинках бачила! Ну, що вам варто поділитися? Не вбуде з вас, щороку курортами мотаєтеся. А для Ірочки це справжня пригода!

– Добре, мамо. Запитання: якщо ми грошей дамо, ти готова Настю з собою взяти? Окрім Ірочки.

Василина Володимирівна витріщила очі.
– Навіщо?

– Ну, тому, що вона також твоя внучка! Вона також школярка. Якщо я вам гроші віддам, то їм не вистачить, а Насті теж треба «подихати морським повітрям». Ми їй уже пообіцяли…

– Ні, Захаре. Настю не візьму, не проси. Вона надто зухвала, невихована стала. Та й Ірочці буде неприємно: сестра вся модна, з кишеньковими грошима, а Іра їй у рота дивитися буде?

– Їй же мати грошей з собою не дасть, а ви свою кровиночку з порожніми кишенями не відпустите!

– Знаєш, мамо? Я більше вам не допомагатиму. І у Свєти не проси. Якщо для тебе тільки одна онука існує, значить, і ми будемо чинити так само. Іра – не сирота!

– Її мати добре заробляє, плюс допомога по втраті годувальника, та й ти їм свою зарплату напевно віддаєш. Якщо все порахувати, то ваш дохід більший за наш вийде. Так що, це ви нам повинні!

– Та що ти кажеш?

– А то! Ти коли востаннє старшій онуці подарунки робила? На день народження ти прийшла із чим? З набором гумок для волосся! А на Новий рік? Бенгальські вогні подарувала!

– А ми для всіх столи накрили, Ірці купили розумний годинник! Тобі та сестрі косметики на шість тисяч! А ви нам?

– Лотерейні квитки до Новорічного розіграшу… Я, звичайно, нічого не став говорити, промовчав. Але тепер усе зрозумів!

Василина Володимирівна мовчки роздмухувала ніздрі. Вона зрозуміла, що Захар справді більше не допомагатиме.

– Ось тобі чай, ось пряники. А я пішов із собакою гуляти, двері зачиниш з того боку, – викарбував Захар і залишив матір сидіти на кухні в розгубленості.

Вона трохи посиділа, засмутилася, що виховала поганого сина і пішла ні з чим.
На море вони того року не поїхали: Іринка попросила новий комп’ютер до школи.

– Дався мені твій «пенсіонерський» санаторій. – Краще ноутбук ігровий. Мій старий не тягне.
– А скільки він коштує?

– Ось, я накидала варіанти в кошик на “Розетка” – внучка простягла смартфон і бабусі стало погано з серцем.

– Сорок тисяч?! Та де ж я візьму такі гроші?

– А ти напруж звивини, ну чи кредит оформи. Думай, інші ж якось крутяться, – сказала Іра і пішла до своєї кімнати. Того вечора Василина Володимирівна дещо зрозуміла… Але було вже пізно.

Світлана з Настею чудово відпочили у санаторії. І нікого з них не мучила совість про те, що вони віддали перевагу своїм інтересам.

Особливо коли дізналися, що гроші, відкладені на чорний день, Василина Володимирівна «вклала» у покупку ноутбука для Іри.

Хай хоч що мені кажуть про гарних свекрух – не повірю! Я ж не перебільшую, а розповідаю, те, що сама чула, та бачила на власні очі! Як так можна чинити? Дурня якась!