– Сімо, тобі ця квартира взагалі за здорово живеш дістається! Ми опротестовуватимемо її за заповітом! – кричала дружина мого двоюрідного брата, Олена. – Не дозволю її продати, так і знай!

– Ви там домовтесь між собою, в якій черговості претендуєте, я втомилася вже ці претензії слухати.

– А якщо заздрісно, давай, он бабуся Зоя теж нагляду потребує, повинось з-під неї горщики років зо два. І будеш у спадок вступати.

– А чого ти мені своїм благородством тицяєш?! – Закричала Олена. – Чи мало на кого бабця Зіна написала заповіт, за законом ми всі спадкоємці! Зустрінемось у суді.

Нападки родичів ми з моїм чоловіком Артемом зазнавали вже другий місяць. Адже, ще нещодавно всіх у нашій великій родині влаштовувало, що саме ми живемо із бабусею Зіною, та доглядаємо її.

Взагалі, ми мали свою квартиру, взяту в іпотеку. Але вона тільки недавно добудувалася, були отримані ключі, зараз там йшов ремонт.

А жили ми в успадкованій двокімнатній квартирі, на яку й націлилися дорогоцінні родички.

Родинні стосунки в нашій сім’ї завжди були складними та заплутаними. Наприклад, сестри Зінаїда та Зоя вважалися просто бабусями, хоча приходились якимись далекими родичками моєму діду Іллі Микитовичу.

Рідних дітей та онуків у них не залишилося. Хоча, кожна із сестер була одружена, а бабуся Зіна, навіть тричі. Натомість, онучатих племінників жінки щиро любили, охоче брали їх до себе, балували.

Моя мама Надія Андріївна завжди казала, що бабусю Зіну їм бог послав. Без неї виростити дочку, яка рано залишилася без батька, вона б не змогла.

Поки мама працювала у дві зміни, щоб прогодувати нас, Зінаїда Олександрівна встигала і зі школи мене зустріти, і нагодувати, і перевірити уроки.

Вона працювала у бібліотеці, тож я багато часу проводила у дитячому читальному залі. Можна було сміливо сказати, що любов до читання у мене від баби Зіни.

І навіть, коли я стала старшою, охоче була у літньої жінки, ділилася з нею новинами. Та що там говорити, і з Артемом бабуся познайомилася раніше, ніж моя мама. Наречений нею був схвалений, і вже тоді я познайомила його з майбутньою тещою.

Саме Артем виявився поруч, коли бабуся зателефонувала мені, щоб повідомити, заплітаючимся язиком, що з нею щось не так. Він приїхав і, за словами лікарів, урятував жінку, бо зволікати було не можна.

Вона впала після інсульту і лежала на підлозі, сама я двері відчинити б не змогла. Бабусю Зіну відвезли до лікарні.

Вона досить швидко йшла на поправку, звичайно, мова ще була не зрозуміла, але розум залишився в основному ясним.

Послідувало лікування і тривала реабілітація. Ми, на той час, жили з мамою. Але після виписки стало ясно, що ходити нормально та вільно бабуся Зіна вже не зможе.

Вирішили переїхати до неї в другу кімнату її двокімнатної квартири. Тоді ж вона сама написала заповіт на мене, заявивши, що хоче це зробити, поки при розумі, та при пам’яті.

З бабусею ми колотилися, наче з малою дитиною. Два роки не їздили у відпустку. Стежили, щоб вона приймала вчасно пігулки, годували з ложечки, коли руки зовсім послабшали.

Після другого інсульту у бабусі Зіни почала розвиватися деменція. Сильно погіршилася мова. Вона злягла, доводилося використовувати спеціальні простирадла та підгузки для лежачих людей, переодягати, годувати, мити.

Траплялося, бабуся й хуліганила, кидалася їжею, знімала памперс. Загалом, нудьгувати нам не доводилося!

Я була вдячна чоловікові, що він мене не покинув, допомагав у всьому і, взагалі, поводився, як належить справжньому чоловікові.

З бабусею Артем порався не гірше за професійного медбрата. А коли її не стало, плакав разом зі мною.

Ніхто за ці два роки з інших численних племінників та племінниць бабусі Зіни, не виявив бажання навіть справитись про її здоров’я.

Не те, що запропонувати допомогу, або відвідати її. А ось на поминки з’явилися всі. Ще сидячи за столом, мій двоюрідний брат Денис заявив:

– Дуже жирно вам буде цілу квартиру просто так отримати. Бог велів ділитися, Сімко. Будеш на спадок подавати, згадай, що маєш рідню.

– Тим більше, сьогодні тільки казали, що квартира ваша вже добудована. Вам і так є де жити. Продавайте цю квартиру, та діліть гроші по-чесному. Інакше, ми підемо до суду.

– Помовчав би вже, безсоромний! – закричала на родича моя мама. – Як бабуся злягла, так нікого не було поряд. А тут одразу налетіли шуліками. Що? Так руки сверблять спадщину захопити?

– А що? Перед законом усі рівні, – реготав вже добряче нетверезий Денис. – От і ділитимемо, як годиться. Бо мені, наприклад, як у Сімки, іпотека взагалі не світить.

– Та й ми від грошей не відмовимося, – подала голос моя двоюрідна сестра Римка. – Бабуся, напевно, була б не проти. А те, що ми не доглядали, яке це тепер має значення. Нечесно буде, якщо Сіма все отримає.

– Тихіше ви, безсоромні, дайте людину проводити в останню путь! – гаркнув на них мій дід Ілля Микитович. – Бач, які швидкі. Заповіт вона давно написала. І справедливо, як я вважаю, Серафима по ньому все й отримає.

– Окрутили бабусю! – Закричав Денис. – Обібрали, поквапилися. А вона, може, мене в дитинстві кохала.

– Підсунули заповіт. Нічого, ми ще побачимо, кому що дістанеться. У бабусі два інсульти було, ви замучитеся її здоровий глузд доводити.

Я, ковтаючи сльози, підвелася і вийшла з-за столу. Мати кинулася за мною. Артем, стискаючи кулаки, пішов на Дениса.

Слухати образи та звинувачення на адресу своєї дружини йому набридло. Зупинив усе це дід Ілля Микитович, який схопив Артема за руку.

– Не вартий він того. Іди краще дружину заспокой, Артемко, цим не зрозуміти, як відносини людські будуються. У них одні гроші в голові, в очах калькулятор.

– Але що, ось так йому спустити? – спитав Артем. – І нехай іде, та вважає себе правим?

– Ну, а що ти думаєш, кулаки твої йому мізків додадуть? – посміхнувся Ілля Микитович. – Ні, Артеме. Не бійся про це, він зі слимаків, ще заяву на тебе нашкрябає. Навіть руки не брудни.

Артем послухав мудрої поради, і пішов за мною. Але це був лише початок! Денис знайшов серед рідні ще й інших охочих поживитись за рахунок продажу квартири бабусі Зіни.

Звичайно, я сходила до нотаріуса, пред’явила заповіт, через встановлений термін він набув чинності.

Квартиру після сплати всіх внесків, а також інше майно, оформили на мене. Як того й хотіла бабуся. На запитання про інших спадкоємців, та їхні претензії нотаріус мені відповів так:

– За законом ви спадкоємиця. Заповіт складав я, все зафіксовано. Не хвилюйтеся, нехай ще спробують мене звинуватити у підробці чи обмані, мало їм не буде.

– І потім, ви ж практично не родичі, якщо я не плутаю. Ця жінка вашому дідусеві названа сестра, але не рідна.

– Тож інші спадкоємці навіть претендувати ні на що не можуть. Хіба що її сестра. Але та нічого не просить, вона вже на вашу користь від своєї обов’язкової частки відмову написала.

– А якщо до суду підуть? – спитала я. – Вони погрожують.

– Ну, нехай судяться, гроші, може, зайві, – посміхнувся нотаріус. – Ви ж і доглядали заповідача, тому є і свідки, і докази. Але нервів можуть попсувати, якщо вони такі скандальні, готуйтеся.

І справді, родичі у спокої мене не залишали. Щоправда, й між собою домовитись теж не могли. Кожному хотілося отримати більше грошей. Від дідуся я дізнавалася про всі новини. Та й мені регулярно дзвонили родичі.

Сам Денис після скандалу на поминках, щоправда, не з’являвся. Натомість, дружина його Олена мучила мене за повною програмою. Зустрічала мене після роботи, надзвонювала мені, писала у соціальних мережах.

Не мовчали й інші родичі. Щоправда, вони віддавали перевагу діяти через маму. Мати Дениса та Римми Антоніна Іллівна заявилася до неї з претензіями особисто.

– Що ж це виходить, все твоїй дівчинці дістанеться? А як нам бути? – обурювалася вона. – Теж грошей треба. У твоїх житло є. А в мене Римка з трьома дітьми в винайнятому будиночку ледве виживає. Ось би їй цю квартиру.

– Тоня, чого тобі треба? – стомлено запитала сестру свого загиблого чоловіка мама. – Ви вже набридли! Усю кров випили.

– Ну, неможливо! Як бабуся лежала два роки, ніхто жодного разу не спитав, може треба чого! А тут усі збіглися. Правий свекор мій, ви просто зграя шакалів. Поводитесь, гірше звірів!

– А чого моя донька повинна твоїй поступатися? Чим Сімка краща? Те, що вона бабцю доглядала, це навіть не показник. Може, вони стареньку і вморили потихеньку.

– Не смій мою дочку чіпати! – кинулася Надія Андріївна, і вліпила їй ляпас. – Ще яких гидот наговориш?

– А що, правда очі коле? – Запитала вона, хапаючись за щоку. – Ось ти яка! А я завжди була проти одруження брата з тобою.

– Знала, що не нашого поля ти ягода. А тепер отримали родичів. Ворогу не забажаєш. Жадібність вам очі заслала!

– Хто б казав! – гаркнула Надія Андріївна. – Вимітайся з мого будинку негайно. Бо батькові твоєму пожаліюся. Дід швидко з вас дурість випотрошить.

Антоніна Іллівна пішла. Але для мене настали важкі часи. Мені прийшов виклик до суду.

У суді Денис дивився на мене зверхньо. Він привів із собою якогось юриста, на вигляд студента. А на моєму боці був нотаріус, та дід Ілля Микитович, який теж приїхав до суду для моральної підтримки.

Слухання не зайняло багато часу. Вислухавши аргументи сторін, та розглянувши документи, суддя поцікавилася:

– Позивачю, а на яких підставах ви взагалі оспорюєте заповіт?

– То ж бабця вона була мені, двоюрідна чи троюрідна, не знаю. Значить, я теж спадкоємець, хочу свою частку, що незрозумілого?

– А я ось за документам не бачу, що ви кровний родич – відповіла суддя. – Тому спадкоємець один за заповітом.

– А від своєї частки її рідна сестра відмовилася. Тож розглядати тут нема чого. Спадкоємець один, заповіт вступив у силу.

Після суду Денис і Римма чекали на мене на вулиці. Я розмовляла з дідом. Потім ми вийшла разом із ним і одразу потрапили під шквал їхніх запитань.

– Діду, а як так виходить, що баба Зіна нам не рідня?! – обурювався Денис. – Ми ж її бабусею звали. Виходить, взагалі чужа нам старенька? Так ти навмисне нас клоунами виставив?

– Так ви вперед рвалися, грошей хотіли, ну ось, якщо мої слова вам не указ, суд послухайте, – втомлено зітхнув Ілля Микитович. – Старий я вже для таких чвар.

– А Зіна – дочка мого вітчима. Він на матері одружився, коли ми були підлітками. Ніхто нікого не всиновлював.

– Але ми звикли один одного братами та сестрами називати. Ви ж ніколи сімейною історією не цікавилися. От і не знали.

– А ти! – накинулися на мене двоюрідні брат та сестра. – В курсі, напевно, була. Тому й сиділа така спокійна.

– Та що ж ви за люди, га?! – сумно сказала я, дивлячись на своїх двоюрідних брата та сестру. – Усі нерви мені витріпали!

– Артема до гіпертонічного кризу довели, я швидку йому після ваших дзвінків викликала. Все заради грошей, аби урвати шматок жирніше і безкоштовно.

– Так ти не скупилася б, і було б все добре, – пробурчав Денис. – Поділилася б із родичами добровільно. І все, ніхто б до суду не подавав.

– Дуже ви розумні, – заступився за мене Ілля Микитович. – Заклювали зовсім Сімку, а їй і так дісталося. Бабуся кохана пішла, та ви ще, шуліки налетіли. Чи не соромно?

– Вона, два роки життя їй подарувала, ходила, як за рідною і нічого не просила. І Артем теж молодець, нарівні з дружиною доглядав. Вони на цю квартиру заслужили. А ви, нероби, все хочете в легку собі щось отримати, та швидше.

Ми з Артемом продали бабусину квартиру, та погасили іпотеку. Ми вже переїхали до нового житла, ремонт там було закінчено.

А із закінченням сварок та скандалів я несподівано дізналася, що в положенні. Ми чекаємо на дівчинку і збираємося дати їй ім’я Зінаїда, на честь бабусі! Їй би сподобалось!