– Я приїхала по свою онучку, – заявила мені свекруха. Я дивлюся на неї, бо не розумію, чого вона в неділю з самого ранку до мене прийшла, невже вона і справді дитину від мене хоче забрати?

Вона побачила моє сум’яття, і відразу виправилася, додавши:

– Ну, чого стоїш? Збирайся сама і дитину збирай, у нас часу небагато, я сусіда попросила, щоб він машиною по вас заїхав.

Я стояла мов вкопана, бо такого від колишньої свекрухи я аж ніяк не очікувала. Мій чоловік просто пішов від мене, і залишив мене одну з річною дитиною.

Мало того, що він пішов, ще й усі наші заощадження забрав. Я залишилася без даху над головою та без грошей. Ситуація ускладнювалася тим, що сама я не місцева, до того ж, сирота, бо батьків моїх рано не стало. Тому, після того, як чоловік кинув мене, я ні від кого не чекала допомоги, а просто не уявляла, як мені жити далі.

Я думала, що вона прийшла, щоб позловтішатися. Але ні… Мені навіть соромно, що я була такої поганої думки про Людмилу Вікторівну.

Вона подивилася на порожню орендовану квартиру, з якої чоловік виніс навіть посуд, і сказала мені:

– Збирайся. Будете поки що жити зі мною.

Я від неї точно чекала. Однак, інших варіантів у мене не було, бо мені банально не було чим платити за оренду квартири.

Свекруха жила в селі, у своєму власному будинку, і я подумала, що для дитини це чудовий варіант – свіже повітря, натуральні продукти, та й любляча бабуся, бо не зважаючи на неприязнь до мене, до онучки Людмила Вікторівна ставилася дуже добре.

Я все чекала якоїсь каверзи, адже не могла повірити, що моя свекруха здатна на добрі вчинки. Відколи я вийшла заміж за її сина, ми з нею ніяк не могли знайти спільної мови, але саме вона мені подала руку допомоги у важкій життєвій ситуації. Якби не вона, я через кілька днів опинилася б на вулиці.

Я почувала себе дуже ніяково, але Людмила Вікторівна мене заспокоїла:

– Не варто хвилюватися, ми ж не чужі люди, ти народила мені внучку. Ти не зможеш працювати, поки у тебе немовля. Я купила памперси, але глянеш, чи підходять такі. Ти кажи все, що потрібне, поки ми в місті, адже в селі немає хороших магазинів.

– Не знаю, що б я робила, якби ви не приїхали. Дякую, мамо, – кажу і плачу, бо просто не в силі стримати емоцій.

– Все, перестань! Це я винна у тому, що погано виховала свого сина. Я взагалі не розумію, чому він так вчинив, але Бог йому суддя.

У своєму заміському будинку Людмила Вікторівна виділила для нас із донькою окрему кімнату. Вона дбала про мене так, що я почувала себе ніби на курорті. Усю домашню роботу свекруха робила сама, а я займалася лише дитиною.

Все було добре, поки до нас не завітав мій колишній чоловік, який не знав, що я з дитиною живу у його мами.

Він приїхав не один, а з дівчиною, яка була в очікуванні. Оскільки я сиділа в хаті, він мене не бачив, але крізь прочинене вікно я чула всю їхню розмову.

– Мамо, я привіз Марину, щоб познайомити тебе з нею. Ми плануємо весілля, – почувся голос мого чоловіка. – Ти маєш нам допомогти, бо ми без тебе не впораємось. Марина дитину чекає, а мене, як на зло, з роботи звільнили. Можна ми в тебе поживемо?

Після цієї фрази мені аж зле стало. Я чомусь вирішила, що зараз Людмила Вікторівна прожене мене, не будемо ж ми всі разом тут жити.

Але, на щастя, я помилилась, бо свекруха була дуже категоричною.

– Вадиме, йди, щоб я тебе більше не бачила. Де твоя дружина з дитиною, ти знаєш? Ти швидкий… Згадав про матір, коли гроші закінчилися? Мені соромно, що в мене такий син.

Колишній чоловік був ошелешений тим, що мама його не прийняла. Вони з Мариною зібралися, і невдоволені поїхали кудись, образившись на маму.

Я прожила зі свекрухою аж 5 років. Потім я таки зустріла хорошого чоловіка і вийшла заміж та переїхала до нього. Але це аж ніяк не зіпсувало наші з Людмилою Вікторівною стосунки.

Зі свекрухою я досі підтримую зв’язок і часто приїжджаю в гості. Вона навіть на моєму весіллі була присутня. Зараз вона для мене найближча людина Я її доброту і людяність ніколи не забуду, бо таке не забувається.

Людмила Вікторівна є бажаним гостем у нас в домі. Мій теперішній чоловік знає про всю цю ситуацію, і він в захваті від Людмили Вікторівни.

Моя донечка часто гостює у бабусі. Ми теж з задоволенням до неї приїжджаємо, бо відтоді, як вона допомогла мені у важку хвилину, вона стала для мене мамою.