Про свій приїзд з Італії я доньку попередила заздалегідь, і тому не розумію, як могло таке трапитися, що вдома я застала свого колишнього чоловіка.

Сказати, що я була здивована – це нічого не сказати, до того ж, я була і розлючена, бо будинок мій, і я не дозволяла нікому тут жити. А донька, виходить, без попередження впустила свого батька.

– Мамо, ти проходь, а я зараз все тобі поясню, – намагається заспокоїти мене Юля. Зять в цей час заносить в хату сумки з італійськими гостинцями. А Михайло стоїть в грядках, наче вкопаний, і таке враження, що боїться з місця зрушити.

Ми з чоловіком прожили 20 років, і жили дуже добре. Донечку виростили. Обоє працювали, і мали все, що треба, як кажуть – і на хліб, і до хліба.

Михайло працював в районній лікарні, і часто залишався на нічні зміни, але я з розумінням ставилася до ситуації, бо це була його робота.

Та згодом з’ясувалося, що не лише робота. Михайло собі там іншу знайшов, і вирішив, що піде до неї. Хоч мені було дуже прикро і неприємно, але я вирішила зберегти залишки своєї гордості, і не стала його просити, щоб він залишився, а просто відпустила його.

Через кілька років наша донька надумала заміж виходити, вона запросила батька на весілля. Михайло прийшов з своєю новою дружиною. Тоді я вперше її побачила і була дуже здивована. Жінка була років на 15 молодшою, і була при надії.

Більше ми з Михайлом не бачилися. Після весілля доньки я поїхала за кордон, в Італію на заробітки, щоб заробити доньці на квартиру, оскільки в селі вона жити не хотіла.

За 4 роки я з завданням справилася, а свати допомогли з ремонтом, так що дітей ми житлом забезпечили.

Юля у мене дуже хороша дитина, вона була проти, щоб я їй квартиру купувала, казала, що вони з чоловіком самі справляться. Але я її запевнила, що мені не важко, а навіть приємно турбуватися про неї, а вона мені сказала, що вони як зароблять, то всі гроші мені повернуть.

Додому я повертатися не поспішала, там на мене ніхто не чекав. А в Італії я вже і друзів знайшла, і робота у мене була, тож я вирішила ще залишитися.

Донька мене підтримала, і сказала, що буде мій будинок розбудовувати і до ладу приводити, поки я за кордоном, щоб я мала куди повернутися.

Я була не проти, ідея мені сподобалася, і ми стали так робити. Потім якось донька мені проговорилася, що вона найняла одного чоловіка, так би мовити, бригадира, і він їй допомагає.

– Мамо, ти приїдеш, свою хату не впізнаєш, – раділа донька. – І сюрприз у нас для тебе є, – каже.

Звідкіля ж я знала, що мова йде про мого колишнього чоловіка. Від Михайла його молода дружина пішла, поїхала в Америку разом з їхнім сином. Свою квартиру, в якій вони жили, вона продала, а Михайло пішов до нашої доньки.

Юля батька пошкодувала, і придумала такий план – нехай він живе у нас в селі і керує будовою. Дочка була впевнена, що я позлюся, але в підсумку, прийму чоловіка назад.

Першою моєю реакцією було, звичайно, вигнати Михайла. Але донька і тут мене обхитрила – попросила почекати до ранку. А ввечері вони влаштували посиденьки, Юля накрила гарний стіл, Михайло посмажив шашлик.

Все було як колись, ми – одна дружна сім’я. Ту ніч я не могла заснути, бо зранку мені треба було прийняти рішення. В моїй пам’яті пропливло безліч яскравих моментів, які нам з Михайлом довелося пережити разом.

Зранку, неочікувано навіть для себе, я сказала Михайлу, нехай залишається, спробуємо почати життя з чистого аркуша.

Певні сумніви у мене, звичайно, є, але я собі подумала, що нам в старості не так вже багато і треба, аби просто хтось поруч був. Це в молодості ми ніяк наміститися не можемо, все щось краще собі шукаємо.

Донька моя дуже зраділа, і Михайло теж. А як ви думаєте, чи правильно я зробили і чи не пошкодую я про свій вчинок?