Я не буду солодити правду. Я зрадила свого чоловіка. І це була не помилка — це був свідомий вибір у той момент, коли моє життя розпадалося на дрібні уламки.

Чотирнадцять років ми жили, як сусіди під одним дахом. Він приходив додому змучений, сидів у телефоні або дивився телевізор. Я намагалася крикнути про себе — але він не слухав. Його обійми стали холодними, слова — короткими, а дотики — рідкісними.

Тоді в моєму житті з’явився Михайло — молодий, безтурботний, той, хто вперше за роки сказав мені, що я красива, що він хоче мене. Він доторкався до мене так, як ніхто не робив це давно — пестив, гладив, тримав за руку. Наші ночі були брудними, гарячими, іноді навіть жорсткими — це було життя, якого я не відчувала роками.

Я знала, що це неправильно. Але кожен поцілунок, кожен дотик знімали зі мною тягар самотності. Я божеволіла від бажання бути потрібною.

І тоді це сталося — він прийшов раніше, коли ми були у мене вдома. Я була на колінах перед Михайлом, він тримав мене за талію, і я відчувала, як його руки палають, як його очі горять від бажання.

І тут двері відчинились — Андрій. Його погляд пронизав мене наскрізь. Я дивилася на нього, відчуваючи, як сором пульсує в моїх венах.

Він не кричав. Не бив посуд. Він просто тихо сказав:
«Я думав, що ми – команда. А ти? Ти просто зрадила все, що було між нами.»

Я плакала, шукала слова, щоб пояснити — але все здавалося порожнім.
Він поклав речі у сумку і пішов.

Мені було боляче не через нього, а через те, що я зламала наш світ.

Михайло зник так само швидко, як з’явився. Він не хотів боротися, він був просто порятунком від пустоти.

Зараз я живу сама. Дивлюся на порожню постіль і згадую, як все могло бути інакше.

Я знаю, що ніколи не зможу повернути те, що втратила. Але найстрашніше — мені страшно дивитись у дзеркало і бачити себе.

Я зрадниця. І це моя правда.

🔥 А ви? Чи можна пробачити таке? Чи зраджена любов — це завжди кінець? Пишіть думки в коментарях.