– Олено, ти не їдеш, – голос Дмитра був твердим, майже роздратованим, коли він зав’язував краватку перед дзеркалом. – Це мамин ювілей, там лише рідня.

Олена завмерла, тримаючи в руках праску. Вона тільки-но прасувала його сорочку, а тепер стояла, відчуваючи, як усередині все холодніє.

До ювілею свекрухи Любові Михайлівни всі готувалися вже місяць, і Олена була впевнена, що вони поїдуть разом.

– Дімо, як це тільки рідня? – вона поставила праску, намагаючись спокійно говорити. – Я ж твоя дружина, я також родина!

– Олено, не починай, – він кинув на неї швидкий погляд. – Там будуть мої брати, сестри, тітка Світлана. Це мамине свято, а вона хоче бачити лише своїх.

– Своїх? – Олена відчула, як стискається горло. – А я що, чужа?

– Та не чужа, – зітхнув Діма, поправляючи комір. – Просто… ну там чисто для рідні. Ти ж розумієш.

Олена не розуміла. Вона дивилася, як чоловік збирається, і всередині росло почуття, що її дурять. Але сперечатися не стала – знала, що Діма в такому настрої лише замкнеться.

…Олена та Діма одружилися три роки тому. Вони купили в іпотеку двокімнатну квартиру в новобудові, планували дітей, але поки що відкладали через фінанси.

Сім’я Діми, особливо його двоюрідні брати та сестри, завжди були галасливою та тісною компанією. Олена намагалася влитися, але відчувала, що її тримають на відстані.

Свекруха, Любов Михайлівна, була до неї привітною, але Олена помічала, що Діма часто поводився інакше, коли був із рідними – ставав галасливішим, розв’язним, ніби хотів догодити своїм братам.

Ювілей Любові Михайлівни – шістдесят років – був великою подією. Свято відзначали у ресторані на околиці міста, і Олена навіть допомагала свекрусі вибирати сукню.

Вона думала, що її участь у підготовці – знак, що вона є частиною сім’ї. Але тепер, дивлячись, як Діма збирається, Олена почувала себе зайвою.

– Дімо, ти зараз серйозно? – вона таки наздогнала його в передпокої. – Я що, дома сидіти мушу?

– Олено, ну не псуй мені вечір, – він подивився на неї з роздратуванням. – Я ж сказав, що там тільки для своїх. Відпочивай, кіно подивися.

Він пішов, а Олена залишилася стояти, дивлячись на зачинені двері. Вона знала, що справа не в рідні.

Діма просто хотів відірватися з братами та сестрами, випити, посміятися, без її «контролю». Але сказати, що їй не можна йти, бо вона не рідня? Це було занадто!

Увечері Олена сиділа на дивані, гортаючи телефон, коли раптом задзвонив телефон. На екрані висвітлилося: «Любов Михайлівна». Олена здивувалася – чому свекруха дзвонить із власного ювілею?

– Алло, Любов Михайлівно? – Олена відповіла, намагаючись приховати розгубленість.

– Оленко, ти як почуваєшся? – голос свекрухи був м’яким, але з ноткою тривоги. – Діма сказав, ти захворіла, тому не приїхала.

Олена завмерла. Захворіла? Вона відчула, як голосно закалатало серце.

– Любов Михайлівно, я не хворію, – сказала вона тихо. – Діма сказав, що на ювілей запрошено лише рідню, і мені не можна.

– Що? – свекруха ахнула. – Оленко, це нісенітниця! Я ніколи такого не казала! Ти моя невістка, яка ще «тільки рідня»?

Олена відчула, як сльози підступають, але стрималася.

– Любов Михайлівно, я не знала, – пробурмотіла вона. – Діма так сказав.

– Ну, це ми зараз розберемося, – голос свекрухи став сталевим. – Олено, збирайся, я тобі таксі зараз викличу. Приїжджай, я на тебе чекаю.

Олена хотіла заперечити, але свекруха вже повісила слухавку. За п’ятнадцять хвилин таксі було біля під’їзду.

Олена, все ще шокована, одягла сукню, схопила сумку і поїхала в ресторан. Вона не знала, що буде, але відчувала, що дороги назад немає.

У ресторані було гамірно. Музика, сміх, дзвін келихів – ювілей був у розпалі. Олена увійшла, почуваючись не у своїй тарілці, але відразу побачила Любов Михайлівну, яка махала їй від головного столу.

– Оленко, сюди! – свекруха встала, обійняла її. – Ти як, нормально доїхала?

– Так, дякую, – Олена посміхнулася, але її погляд уже шукав Діму.

Він сидів у кутку з двоюрідними братами, Євгеном та Славою, та сестрою Оксаною. Всі були почервонілі, голосно сміялися, а на столі перед ними стояла батарея пляшок. Діма, побачивши Олену, зблід.

– Олено, ти що тут робиш? – він підвівся, похитнувшись.

– А що я маю робити? – Олена подивилася йому у вічі. – Удома сидіти, поки ти тут куражишся?

– Олено, я ж сказав… – почав він, але Любов Михайлівна перервала.

– Дмитре, замовкни! – її голос був, як хльост батога. – То що за маячню ти вигадав? Що Олена, не рідня? Це мій ювілей, і я хотіла, щоб вона була!

– Мамо, ну… – Діма зам’явся, дивлячись на братів, які притихли. – Я думав, що так краще.

– Краще? – свекруха зробила крок до нього. – Ти дружину свою вдома залишив, мені збрехав, що вона хвора, щоб з братами набратися? Ганьба!

Гості почали обертатися, розмови затихли. Оксана, сестра Діми, спробувала втрутитися:

– Мамо, ну чого ти? Діма просто…

– Оксано, не лізь! – Любов Михайлівна глянула на неї так, що та затнулася. – Ви всі тут добрі! Олену в сім’ю не прийняли, а Діма ще й бреше їй в обличчя!

Олена стояла, відчуваючи, як усі погляди спрямовані на неї. Вона хотіла піти, та свекруха взяла її за руку.

– Оленко, ти ні в чому не винна, – сказала вона голосно, щоб усі чули. – А ти, Дмитре, маєш вибачитися. Прямо зараз!

Дмитро дивився то на матір, то на Олену. Його обличчя було червоне, але не від хмелю, а від сорому.

– Олено, вибач, – промимрив він. – Я… я не хотів тебе образити. Просто… ну, хотів із хлопцями посидіти.

– Посидіти? – Олена відчула, як агресивність переливається через край. – Ти мене обдурив, Дімо. Та ще заявив, що я не рідня, що мені не можна. Це як, взагалі?

– Оленко, я… – він зам’явся, але Любов Михайлівна знову втрутилася.

– Досить мимрити! – Вона повернулася до Олени. – Оленко, сідай, зараз тост буде. А ти, Дмитре, подумай, як довіру дружини повертатимеш!

Олена сіла, все ще тремтячи від пережитих емоцій. Свято продовжилося, але Діма більше не сміявся з братами. Він сидів тихо, уникаючи її погляду.

Оксана та Євген теж притихли, а Любов Михайлівна весь вечір тримала Олену поряд, представляючи її гостям виключно, як «улюблену невістку».

Коли вони повернулися додому, Олена нарешті дала волю почуттям.

– Дімо, як ти міг? – вона стояла в передпокої, дивлячись на чоловіка. – Ти принизив мене перед усіма!

– Лєно, я знаю, я недолугий, – він опустив голову. – Я… Я просто хотів повеселитися, не подумав, що це тебе так зачепить.

– Повеселитися? – Олена пирхнула. – І заради цього ти сказав, що я не частина сім’ї?

– Я не це мав на увазі, – він підвів голову. – Я просто… ну, не хотів, щоб ти сиділа і сумувала.

– Сумувала? – Олена похитала головою. – Ти розумієш, як мені було боляче?

– Розумію, – кивнув він. – І я зроблю все, щоб ти знову повірила мені!

– Тобі доведеться дуже намагатися!

– Я знаю, – Діма кивнув. – І я намагатимуся!

Олена зітхнула. Вона знала, що це буде нелегко, але вірила, що вони впораються. Вони були сім’єю, попри все. І вона була готова надати йому шанс…

А ви б як вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.