У приймальному покої лікарні панувала порожнеча.

Єдиними звуками були ледь чутний писк кардіографа і рідкісні клацання настінного годинника.

Ніч видалася пронизливо холодною і тихою. Міські вулиці ніби вимерли — ні кроків, ні голосів.

Тільки мерехтливі калюжі відбивали небо, населене чужими зірками, та туман повільно опускався на асфальт навколо самотніх ліхтарів.

Медсестра, позіхаючи, перебирала папери за стійкою, відчуваючи, як повіки важчають від втоми.

До світанку залишалося ще чотири з половиною години.

І раптом…

З шипінням відчинилися двері.

Холодне повітря увірвалося всередину, принісши з собою тривогу і щось незрозуміле. З темряви, ніби випавши з самого кошмару, з’явилася вона.

Дівчинка років десяти. Боса. Худенька, навіть хвороблива на вигляд. У занадто великій футболці, порваній по краях, яка тріпотіла на протязі. Плече оголене, шкіра вкрита слідами кіптяви.