Антоніна Іванівна поралася на городі на грядках, ретельно висмикуючи бур’яни. Почула скрип хвіртки, й підвела голову. Зять завітав. Один. Цікаво, що його привело… Пішла зустрічати.

– Миколо! А що ти один? А Іра де? – привітно спитала вона.

– Та я тут… Розмова є…

Микола був сам не свій. Блідий, розгублений. Невже трапилося що?

– Ти мене не лякай так! Пішли до хати!

Микола кивнув і, озираючись, зайшов в хату до тещі.

– Чай будеш? У мене рогалики з повидлом є.

– Та мені б чогось міцнішого, – зітхнув зять.

– Ох, погано діло видно. З Ірою посварився, чи що? Чи зарплату загубив? Не томи, зятю, бо серце стискається вже від страху. Наливку будеш? Сама робила. Для зміцнення імунітету – корисна штука.

Антоніна Іванівна дістала з шафи маленькі кришталеві чарочки, які збереглися ще з вісімдесятих років від батьків.

Налила дві – зятю та собі. Нарізала тонкими скибочками копчену ковбасу, сир, свіжий батон, та солоні огірки.

– Ось причащайся. І закусюй.

Микола хильнув одну, потім налив другу, й одним махом перехилив. Закусив огірком.

– Ви мені, як друга мати. Рідної, вже десять років, як немає, тому я до вас і прийшов. І поважаю вас дуже.

– Потрапив я в неприємну ситуацію, значить… Два місяці тому їздив у відрядження, пам’ятаєте? Тиждень мене не було.

– Так от. Пішов я у кафе, перекусити ввечері. А там зустрів однокурсницю з університету, Таньку Абрамову. Живе вона у тому ж місті, зайшла каву випити.

– Ну, слово за слово, розговорилися. Вона, за зустріч запропонувала, щось міцнішого. Ну, я пару чарок біленької хильнув, вона теж.

– А потім вона попросила допомогти їй шафу перетягнути з однієї кімнати в іншу. Каже, терміново треба, а допомогти нема кому, одна живе.

– А квартира в неї поруч прямо, далеко йти не потрібно. Ну, я без задньої думки й пішов. Чого ж не допомогти.

– Перетягли ми з нею шафу, вона запропонувала чаю з тортом, я погодився. А що потім було, не пам’ятаю. Наче зморило мене.

– Прокинувся вранці у неї в ліжку. Вона каже, було в нас… Це саме… Я засмутився, кажу, як же так, одружений я, зрадив, виходить, хоч і не пам’ятаю нічого…

– Вона каже, люблю я тебе Коля, ще з тих часів, і завжди мріяла, щоб ти приділив увагу мені. А я й не знав про це. Вона ніколи мені не подобалася, не на мій смак. А зараз і зовсім не потрібна, бо Іру люблю.

– Втік я від неї. Кажу, забудь, це помилка була. І ось вона зателефонувала сьогодні, мабуть, номер телефону дізналася, коли я спав у неї, і каже – в положенні я, Коля, доведеться тобі розлучатися з дружиною.

– Потрапив я в ситуацію, Антоніно Іванівно! Світ білий не милий тепер! Адже, в Ірини термін скоро, що робити? Присягаюся всім, що в мене є, не хотів цього, і не збираюся йти, дочку вашу люблю, більше за життя.

Антоніна Іванівна пильно дивилася на зятя. Видно, що не бреше. Не така він людина. Вона вже наскрізь людей бачить.

Та й бачила, що він любить її дочку, а та його. Добра сім’я, міцна, не можна руйнувати дурними вчинками.

– Ех, Колю, ну ти й недолугий! Обвела вона тебе навколо пальця, як спритно! Перетягнув шафу, називається…

– Невже мізків не вистачило здогадатися, чого вона тебе до себе додому покликала? Вимахав під два метри, а мізків немає!

– Ірині знати це не потрібно. Не можна їй зараз нервувати. Давай мені адресу цієї Таньки. Поїду до неї на розвідку. Скажу, мати я твоя, то довіри більше буде.

– Ви мені вірите? Дякую вам! Я сам вас відвезу, а Ірі скажемо, що на ринок поїхали. Тут їзди – година. Допоможіть розрулити цю ситуацію, вік вдячний буду!

Антоніна Іванівна та Микола мовчки їхали в машині, обидва занурені у важкі думки. Зять раз у раз поглядав на тещу, немов шукаючи підтримки, але та сиділа, дивлячись у вікно, продумуючи план атаки.

Таня жила у хрущовці на околиці. Двері відчинила невисока струнка жінка років тридцяти, в окулярах, з рідким хвостиком на голові.

– Коля? – здивувалась вона, помітивши за його спиною Антоніну Іванівну. – А це хто?

– Мати моя, – буркнув Коля, ховаючи очі.

– Заходьте, – Таня невдоволено зморщилась, але пропустила гостей.

Антоніна Іванівна, не знімаючи пальта, сіла на краєчок дивана, і кинула на жінку пронизливий погляд.

– Кажете, що в положенні від мого сина? – Почала вона без передмов. – Документи покажіть. УЗД, довідку від лікаря.

Таня зам’ялася:

– Я ще не ходила … Але тест позитивний.

– Тести брешуть, – відрізала теща. – І ви, люба, брешете. Між вами ж нічого не було.

– Як це?! – Таня спалахнула. – Все там було! Вам звідки знати?

– Тому що ви його напоїли незрозуміло чим, і обманом поряд уклали! – Антоніна Іванівна встала, підійшовши впритул.

– Ось що я тобі скажу – я заявлю в поліцію. За шантаж та підсипання чогось у чай. Ви ж його приспали, коли він нічого не пам’ятає?

Таня зблідла, але продовжувала гнути свою лінію:
– Ви нічого не доведете!

– А тут і доводити нема чого. Микола мій… Як би сказати… Хворів сильно, тепер не працює нічого, за його словами.

– Тож, голубонько, план не спрацював! Посоромився він сказати про свою недугу, коли ви подзвонили, гордість чоловічу, щоб не втратити…

Настала тиша. Таня тремтячою рукою поправила волосся і заплакала:

– Він навіть не дивився в мій бік в університеті! А я… я все ще… Люблю його. Напевно… Як побачила, так серце лещатами ніби стиснуло…

– Що мені залишалося робити? Дружина не шафа, посунеться, якщо дізнається, що я при надії… А там, і по-справжньому планувала дитинку.

– Кохання зле, – зітхнула Антоніна Іванівна, – але підлість така боком вийде. Дайте Миколі спокій. І собі чоловіка знайдіть, тільки не такими методами.

– Дякую вам, що зрозуміли. А Коля що, правда… Не працює нічого? А як же дружина живе із ним?

– Так дружина дуже любить його, а він її. Коли одружилися, справно все в нього було, а потім недуга здолала. Лікуватися йому треба, а не шафи рухати всяким дамочкам.

Антоніна Іванівна зиркнула на зятя. Той сидів, опустивши очі в підлогу.

Повертаючись додому, Микола крадькома витер сльози:
– Дякую, мамо. Виручили. Вік не забуду…

– Гаразд, гаразд, – буркнула вона, але куточки губ здригнулися. – Город мені восени вкопаєш, і паркан треба полагодити, синку… І сарай пофарбувати.

За місяць Іра подарувала йому сина. При виписці з лікарні Антоніна Іванівна, взявши на руки онука, суворо подивилася на Колю:

– Тепер, хоч шафи пересувай, хоч гори згортай, але щоб я більше таких історій не чула!

– Так мамо, – покірно відповів зять, а Іра, нічого не розуміючи, посміхнулася.

– Про що це ви?

– Та так,- хитро підморгнула Антоніна Іванівна,- про те, що сім’я – вона, як город – бур’яни виполола, та й порядок. Ну, їдьмо чай пити з пирогами, мені самій не впоратися з ними! І паркан зачекався вже, зятю…

Пишіть свої міркування в коментарях, що думаєте з приводу цієї ситуації? Ставте вподобайки.