— Татку, та що ж ти робиш? А як же мама? Тобі її не шкода? А ми? Як же ми, татку? Яке взагалі розлучення? Навіщо воно тобі? Ну помилився ти, оступився, так мама тебе пробачить!

Ти підійди до неї, попроси вибачення, і вона точно пробачить! Вона ж любить тебе, тату! Кидай ти свою роботу, досить уже. Невже вдома роботи немає? І мамі спокійніше буде.

Сергій мовчав, не дивлячись на доньку. Тільки руки, якими смикав він паперову серветку, видавали його хвилювання.

Ліза, худенька, світленька, з великими очима, усміхнена і завжди весела, обійняла батька і, притулившись до нього, як тоді, в дитинстві, уткнулася носом у його плече.

— Тату, ну справді, не дуркуй! Ну яке розлучення? Навіщо воно тобі? Ви з мамою стільки років разом, стільки всього пережили, і раптом розлучення? А чи потрібен ти своїй цій? Ну закохався ти на старості років, так це у всіх буває. Навіть люди кажуть, мовляв, сивина в бороду, біс у ребро.

Сергій, завжди спокійний, урівноважений, зараз раптом вибухнув, і відсторонивши від себе доньку, закричав голосно, верескливо, на межі істерики.

— Я, може, й не молодий уже, Лізо, але вже у своїх справах поки що в змозі розібратися сам. Не кажи мені, що робити, і я не скажу, куди тобі йти. Що ти несеш? Яка сивина? Який біс у ребро? Ти про що взагалі? І до чого тут моя робота?

— Ну як… Мама сказала, що ти там знайшов собі іншу, молодшу, тому й на розлучення подаєш.

— Це я собі іншу знайшов? А ти слухай свою матір більше, вона ще не те тобі у вуха наспіває! Давайте, валіть усе з хворої голови на здорову! У матері твоєї у самої рильце в пушку, а мене винуватим як завжди намагається виставити!

Усе життя вона мене своїми ревнощами мучила, до всіх підряд ревнувала, а виявилося, що все це було для відводу очей, і мати твоя зовсім не свята!

І ти теж хороша, заступниця знайшлася! Іди звідси, миротворець чортів!

Ліза, ображено пирхнувши, вискочила з кухні, і пролетівши повз брата, втекла в альтанку. Ти дивись, який діловий!

До нього по-людськи, поговорити, пояснити, а він! Це що ж виходить? Батько її послав прямим текстом? Ох, та ну їх, цих батьків! Нехай самі розбираються, не діти малі!

Нехай самі з’ясовують, хто кого знайшов, і хто до кого йде, а в неї, Лізи, і своїх справ сила-силенна. Вона все кинула, приїхала до них, думала, що помирить батьків, а тут узагалі не зрозуміло що коїться!

Хто правий, а хто винен? Ходять, один на одного вовком дивляться, а пояснень від них обох не дочекатися.

Але ж Вітька, брат, так одразу й сказав, мовляв, не лізь до них, Лізо. Самі розберуться. Ну що толку від того, що ми з ними розмови розмовляти будемо? Чи то ти батька не знаєш?

Він зроду в житті чужих порад не слухав, завжди своєю головою жив. То з чого ти раптом вирішила, що зараз він тебе та мене раптом послухає? Дорослі вони, нехай самі розбираються, а ти не лізь, і мене не втягуй. Ми їхні діти, а не порадники.

Коли Ліза дізналася, що батько на старості років здурів настільки, що подав на розлучення, вона одразу ж покинула всі свої справи і прибігла до Вітьки.

— Вітю, з батьками біда! Тато на розлучення подав, мама плаче постійно, каже, що він когось собі знайшов! Треба їхати.

Вітька, хоч і відмовлявся, але на вмовляння сестри піддався. Не розмови розмовляти, а просто відвідати батьків, провідати, дізнатися, що там у них відбувається.

Батьки один з одним не розмовляли. Батько, що тінь, ходив по хаті. Мовчазний, похмурий, на матір він дивився вовком. Того й гляди, що спопелить він її своїм поглядом.

Мати, вся в сльозах, ходила слідом за батьком, теж мовчала і зазирала йому в очі з такою тугою і безнадією, що у Лізи аж серце завмирало, до того їй було шкода маму.

От що такого в них сталося?

Що такого сталося, що тато їхній, добрий, м’який батько, який (розповідь спеціально для сайту Цей День) завжди намагався уникнути конфліктів і всіляко уникав сварок, який завжди, навіть якщо й не був винен, просив у матері пробачення, зараз просто закусив губу, і з матір’ю не те, що миритися не хоче, навіть розмовляє з нею крізь зуби.

Віктор, який намагався з’ясувати у батька причину їхньої з матір’ю сварки, теж нічого не дізнався. Батько, глянувши на нього спідлоба сказав, мовляв, іди до матері, захоче – розповість.

Не моя це таємниця, не мій секрет завдовжки в життя, не мені й рота відкривати. Тільки моєї провини немає, так і знай, сину.

Ліза, як та лисиця, ще кілька разів підходила із запитаннями то до матері, то до батька, але, так нічого і не домігшись, вирішила спитати поради в брата.

— Що робити будемо, Вітю? Адже й справді, розлучаться. Ти подивися на них, братику! Батько сам не свій ходить, їхати зібрався, мама страждає, а ми що, так і робитимемо вигляд, що все добре?

— Лізко, а може не будемо втручатися? Ну не малі вони діти, самі розберуться. Як би ми з тобою тільки гірше не зробили. Сама бачиш, не хочуть вони з нами відверто спілкуватися, то може й не варто з’ясовувати? Хто б знав, що в них сталося. …

Уранці Ліза прокинулася від шуму на кухні. Мама плакала, а тато щось сердито їй вимовляв. Ліза тихенько встала, дійшла до дверей, трохи відчинила їх і, почувши слова тата, ледь не скрикнула.

— А я ще раз тобі повторюю, що цього зрадника я не піду проводжати навіть в останню путь! І без мене проводять. Ти ось сходиш, поплачеш наостанок над коханим, проводиш, а мені там робити нічого.

Бачити його не хочу! Немає в мене більше друга. І дружини немає. Усе життя, Людо, усе життя він, мій друг, якому я довіряв більше, ніж собі, крутив шашні з тобою, моєю дружиною!

— Сергію, але ж так не можна! Давай поговоримо про це не зараз. Потім, коли поїдуть діти, коли пройде похорон, та врешті-решт тоді, коли ти заспокоїшся, Сергію!

Івана більше немає, і це буде просто некрасиво, якщо ти не прийдеш на прощання до найкращого друга. Підуть пересуди, плітки. Як потім людям в очі дивитися? Сором – то який! І не кричи будь ласка, діти почують!

— Та що ти кажеш, Людочко? Сором? А не соромно тобі було все життя мучити мене ревнощами, і за моєю ж спиною, з моїм найкращим другом мені роги навішувати? Це ти мені зараз говориш про те, що красиво, а що ні? А що ж ти раніше не думала про те, як людям в очі дивитися будеш? Не думала про те, що чиниш ти підло?

З Валькою такими подругами ви були, що ти! Не розлий вода, а з чоловіком її не цуралася ти бути! Щось не боялася ти ні пересудів, ні пліток, а зараз що ж? Що ти раніше дітей не соромилася? Не боялася, що почують вони? Нехай знають діти, що мати в них така! А може й діти не мої, а Івана, га, Людко? Що мовчиш?

Люда, машинально глянувши в бік кімнати, де стояла донька, затиснула рота рукою, і в сльозах вискочила з дому. У голові билася тільки одна думка: Ліза все чула. Що ж тепер буде?

Сергій втомлено сів на стілець і затиснув голову руками. Що ж він наробив?

Адже не хотів він щоб у цьому бруді були замішані ще й діти, а сам не стримався, не зміг мовчати.

Ох, та що тепер! Шила в мішку не сховати, і діти рано чи пізно все одно все дізнаються. Вже краще так, ніж від чужих людей. А то Люда й так уже на нього всі стрілки перевела. Бачиш що дітям наплела!

Мовляв, вона і не винна зовсім, і я не я, і кінь не мій, батько іншу знайшов, раз йти зібрався!

Ліза тихенько підійшла до батька, обійняла його і погладила по голові, як маленьку дитину.

— Пішов з життя сьогодні Іван, донечко.

— Я чула, тату. Співчуваю. А про маму – ти точно впевнений, батьку?

Сергій, не в силах сказати ні слова, тільки кивнув головою.

— Звідки дізнався?

— Моїм вухам свідків не треба, Лізо.

Немов дамбу якусь прорвало, полилися слова, сумбурні, незв’язні.

Перескакував Сергій з одного місця на інше, потім замовкав, збирався з думками, і продовжував, продовжував говорити, а Ліза слухала його мовчки, не перебиваючи.

Нехай виговориться батько, може легше стане?

***

З Іваном вони дружили з дитинства. Разом навчалися в школі, разом пішли в армію.

Тільки Сергій після служби поспішав додому, де чекала на нього наречена Людмила, а Іван, закохавшись, одружився, і осів у тому місті, де служив. Щоправда швидко нажився, і вже за рік повернувся до рідного міста вільним чоловіком.

Сергій на той час уже одружився зі своєю Людмилкою, і був цілком собі щасливий у шлюбі. Сімейне життя радувало. Люда була хорошою господинею і люблячою дружиною, та й Сергій був чудовим чоловіком.

— Адже я ще тоді помітив, що Іван на Люду якось не так дивиться, доню. Та й вона від його поглядів червоніла, ніяковіла.

Тільки значення не надав цим поглядам, і Іванові жартома сказав, мовляв, очі від дружини моєї прибери. І він віджартувався, мовляв, що ти, Сергію, дружина друга для мене – табу.

Іван незабаром теж одружився, і стали ми сім’ями дружити. Ти в нас зʼявилася, і мати твоя немов сказилася зі своїми ревнощами. І адже раніше зроду не ревнувала, а тут як понеслося!

І до кого ревнувала! До тітки Валі! То не так я привітався з нею, то не так глянув, то погляд затримав довше, ніж треба.

Адже я спочатку все жартома сприймав, думав, що це так, несерйозно. Ревнує – значить любить. А далі – більше.

До кого тільки не ревнувала мене мати твоя, яких тільки гріхів та романів вона мені не приписувала! Через кожну дрібницю скандали мені влаштовувала!

А я ж любив маму твою, Лізо. Немає на мені гріха. Зроду приводу для ревнощів не давав. Тільки й не потрібен їй був привід.

Це я зараз два плюс два склав, та багато чого зрозумів, а тоді й невтямки мені було, що вона так свої грішки приховує, чіпляється до мене, шукає причину для розборок та ревнощами своїми мене вимотує.

І чим старшою ставала, тим сильніше ревнувала мене.

Я коли по заробітках їздити став, думав, що зовсім вона мене з’їсть своїми ревнощами. Хотів уже кинути, та мати твоя знову нарікати почала, мовляв, давай, кидай хорошу грошову роботу, біжи до мене під спідницю.

Або що, мовляв, справді є там у тебе хто, раз додому біжиш?

Так і продовжив їздити. Усе життя по заробітках. Думав уже зав’язувати, так тепер ні, поїду.

І піти я від неї хотів, та ми дізналися, що чекаємо Вітю. А потім уже й іти – куди йти, коли вас двоє, годувати вас треба було.

Я ж думав, що хоч на старості років заспокоїться вона, та куди там! Зовсім з котушок з’їхала зі своїми ревнощами. Так все життя я для неї і був без вини винуватий. А воно он як виявилося!

— Тату, так може й не було нічого? Може й справді здалося тобі? Ви ж стільки років разом.

— Ох, Лізо, твої б слова, та Богу у вуха. Іван же до останнього тримався, у лікарню не йшов, думав, що дурниця все, само пройде. А не минуло.

Швидко його болячка з’їла. Поїхав у лікарню на своїх ногах, а незабаром додому його відправили, доживати.

Ми вже і його, і Валентину підтримували. А тут зовсім поганий став Ваня. Валя зателефонувала, мовляв, кличе вас Іван, попрощатися хоче.

Ну приїхали ми до них, зайшли. Мати твоя Івана як побачила, худого, виснаженого, так у сльозах заходилася, реве, слова сказати не може.

А Валя мене за руку тягне, мовляв, підемо, допоможи мені. Я ні до чого, води їй допоміг коровам принести, сапки нагострив, то та се.

І адже мені знову невтямки, що це Валентина мене все від Івана відводить, то одне допомогти просить, то інше. А Люда в спальні, розмовляє з Іваном.

Я Валі кажу, мовляв, дай із другом попрощаюся, раптом що. А вона не пускає мене. Я розсердився, кажу їй, мовляв, здуріла ти чи що, Валентино?

Чи то час зараз по дому поратися? Відсунув її, та в хату пішов. А там… Вже краще б послухав я Валю. На старості років краще в невіданні жити, ніж дізнатися, що все життя в дурнях ходив.

***

Люда, притулившись до Івана, не приховувала сліз. Не думала вона ні про те, що будь-якої миті може зайти Валя, дружина Івана, або Сергій, її чоловік. Плакала вона так гірко, що аж душа виверталася навиворіт. Так, немов втратила найближчу, найдорожчу людину.

— Іванко, та що ж ти таке надумав? Куди зібрався? Як же я тут без тебе залишуся? Я ж без тебе жити не зможу, Іванко! Тільки тебе все життя і любила! Даремно не послухала тебе, даремно відмовилася з тобою виїхати!

— Тихо, Людочко, тихо. Що вже тепер. Ні з ким мені так добре не було, як із тобою. Як побачив тебе тоді, так і пропав. Не стримався, на дружину друга зазіхнув, закохався.

Усе життя в обмані, усе життя абияк. І собі, і тобі, і Валі життя зіпсував. І Сергія обманював… Зізнатися хочу, покаятися перед кончиною.

Далі Сергій слухати не зміг. Тихо вийшов, присів на лавочці біля будинку і завмер, втупившись в одну точку. Валя мовчки вийшла слідом за ним.

— Правильно зробив, що промовчав, Сергію. Ні до чого зараз скандали. Скільки там йому залишилося? Дай їм попрощатися, як слід. Усе життя вони самі в себе вкрали. І в нас із тобою теж.

— І давно ти знаєш, Валю?

— Давно, Сергійку, давно. Адже він скільки разів клявся, що все, більше ні-ні. А потім знову. Кохав він її, і вона його любила. Ти на вахту, він до неї. Так і жили. Він піти хотів, та Люда побоялася. Діти у вас, заради них із тобою жила.

— А ти, Валентино? Чому ж мовчала, якщо знала? Чому ні слова, ні пів слова мені ніколи не сказала? Невже подобалося тобі все життя ось так, в обмані жити? Себе в бруді вимазала, а цих покривала?

— А тому й мовчала, що любила. Мені без нього і життя немає. Ось піде він зараз, а як же я буду, Сергію? Як я без нього?

Завила Валя, по бабиному, гірко, невтішно. І про себе плакала, і про Івана, і про те, що все так нерозумно вийшло.

Начебто і життя минуло, але ж і не було його, життя цього. Ні в неї, Валі, що чоловіка з іншою ділила, ні в тієї іншої, що крадькома жила. І у Івана життя не було, і Сергій не жив – маявся.

Ліза, вислухавши батька, заглянула йому в очі. Що кажуть у таких ситуаціях? Які слова знайти, щоб почув він, щоб зрозумів?

— Таточку, та припини ти, не вигадуй те, чого не було! Ти почув уривок фрази вмираючої людини, і тут же надумав собі невідомо що!

Ти ж знаєш, що дядько Ванько хворів. Та й тим більше, хіба мало що може сказати людина в передсмертній агонії? Може мама просто підтримала так дядька?

Нерозумно розлучатися тільки тому, що ти десь щось почув, решту додумав, і сам собі вирішив. А може тобі все здалося, тату?

І Сергій, дивлячись на доньку, похитав головою, мовляв, якби здалося, донечко.

— Все правда, донечко. Болюча, образлива, але (розповідь спеціально для сайту Цей День) правда. І як тепер із цією правдою жити, розуму не прикладу. Поїду на роботу, там і залишуся. На післязавтра в мене квиток, я домовився, щоб раніше приїхати. Нехай мати ваша живе, як знає. Не зможу її пробачити. Не зможу вдавати, що все добре. Не зможу, донечко.

— А як же ми, тату?

— А що ви? Дорослі вже, самостійні. Мої ви, Лізо, хай би що там не було.

Мовчав батько. Мовчала донька. А що тут скажеш? Безсилі тут слова. Безсилі тут вмовляння. Тільки час розсудить, тільки він покаже, що буде далі.

Слова свого Сергій дотримав. Поїхав, залишивши Люду сам на сам з її обманом. Не пробачив.

Тільки до Івана зайшов попрощатися, провести в останню путь. Хоч і зрадник, а все життя поруч, другом був. Хотілося глянути на нього, щоб зрозуміти, як бути далі. Хотілося знайти відповідь на свої запитання.

Не знайшов він відповіді.

Хто ж тепер підкаже, як далі жити?

Немає Івана, а він, Сергій, є. І правда є. Уже непотрібна, хвора й гірка. А сім’ї немає. Є тільки жінка, яка його зрадила, що звалася все життя дружиною. І обман є. Обман, довжиною в життя.