– Тільки хто тобі сказав, що квартира у спадок до тебе перейде

-Мамо! Ну куди нам її, на голову? Ти ж знаєш, що ми й так утрьох в однушці тулимося! – Ніна роздратовано подивилася на матір, але тут же мило посміхнулася і запобігливо додала: – От якби ти помінялася з нами квартирою… У твоїй трикімнатній нам би всім місця вистачило! А тобі однієї нашої квартири позаочі!

Маргарита Сергіївна сумно подивилася на доньку і похитала головою. Щось їй підказувало, що те, що вона пропонує – зовсім невигідний варіант для неї .

Нінка-то, судячи з усього, знову при надії. Від Маргарити Сергіївни не вислизнув і блідий колір обличчя доньки, і те, що вона час від часу, ніби ненароком, прикладає руку до живота. Зараз ось приведе у світ ще одного і сплавить Надюшу знову до бабусі.

Жінка кинула погляд у кут, де стояло крісло, в якому сиділа притихла п’ятирічна Надя.

Її мати, Ніна, донька Маргарити Сергіївни, вискочила заміж одразу після школи через велике кохання. Але велике кохання тривало рівно до моменту появи Надійки.

Молодий батько був не готовий до безсонних ночей і постійних істерик дружини і швиденько зібрав речі. Розлючена Ніна подала на аліменти, заборонивши колишньому чоловікові бачитися з донькою (той і не горів бажанням, і з задоволенням виконував заборону), і тут же вдарилася облаштовувати особисте життя, надавши всі радощі виховання дитини матері.

Маргарита Сергіївна жаліла доньку і з задоволенням опікувалася малятком, сподіваючись, що коли її мати знайде собі підходящого чоловіка, дівчинка знову ростиме в повній сім’ї.

Відповідний чоловік не змусив себе чекати. Він був старший за Ніну на десять років, мав непогану посаду і свою квартиру, щоправда однокімнатну, але все-таки.

Новоспечений зять мріяв про велику сім’ю і дітей, але до Надюші, чомусь, відчував тільки роздратування.

Після весілля Ніна все відтягувала момент возз’єднання з донькою, хоч малятко і чекало цього, зібравши всі свої речі та іграшки в невелику валізку.

Маргарита Сергіївна щоразу запитувала доньку, коли ж вона візьме дівчинку, але та щоразу знаходила причини, щоб її не брати. Незабаром з’ясувалося, що Ніна при надії.

-Ну ось! – радісно говорила Маргарита Сергіївна доньці. – У тебе і помічниця є – все тобі легше буде!

Надюша з нетерпінням чекала на появу братика чи сестрички. Вона думала, що якщо допомагатиме мамі, то та її більше ніколи не віддасть. Їй так хотілося жити з мамою і татом, як іншим дітям із дитячого садка, у який вона ходила!

-Мамо! Я не буду забирати Надю! – вигукнула Ніна в один зі своїх приходів до матері, коли та почала знову питати про те, коли дочка збирається забрати дитину.

-Петро, звісно, любить дітей, але своїх! Йому чужі не потрібні!

-Та яка ж вона чужа? – сторопіла Маргарита Сергіївна. – Це ж кровиночка твоя, а ти його дружина!

-Мамо, усе! Якщо тобі складно з Надькою – давай її здамо в будинок-інтернат!

Від таких слів доньки Маргарита Сергіївна схопилася за серце.

-Виходь! – прошепотіла жінка. – Мені соромно, що в мене така донька!

Ніна, пирхнувши і голосно стукаючи каблучками, пішла. У кутку тихо плакала Надюша.

-Не плач, люба! – Маргарита Сергіївна кинулася до онучки. – Ми з тобою будемо разом жити! Ми ще ого-го як заживемо!

Надюша змирилася з тим, що батькам вона не потрібна. Згодом усе забулося, і Ніна знову стала відвідувати матір уже з маленьким сином. З донькою вона майже не спілкувалася, але завжди приносила подарунки та гроші.

Несподівана хвороба підкосила жінку. Дільничний терапевт настійно рекомендував лягти в лікарню. Але як залишити п’ятирічну Надюшу? Маргарита Сергіївна зателефонувала доньці.

-Добре. Давай поміняємося! – прийняла рішення жінка. – Тільки так, не на папері. Ви переїдете сюди, забравши Надюшу, а я у вашу квартиру.

-Мамо, ну ти що? – щиро здивувалася Ніна. – Ми взагалі-то думали, що ти нам цю квартиру перепишеш, а ми тебе у свою пустимо. Усе одно ж ця квартира мені перейде у спадок, то одразу й оформимо, щоб мені потім по нотаріусах не бігати і півроку не чекати. А ти живи в квартирі Петра скільки хочеш. Петро не проти!

-Ох, дякую, благодійники! – розлютилася Маргарита Сергіївна. – Тільки хто тобі сказав, що квартира у спадок до тебе перейде?

-Ну як? – здивувалася Ніна, не розуміючи від чого злиться мати. – Я ж твоя єдина донька! Кому вона має ще перейти?

-Забирайся! І щоб духу твого тут більше не було!

Здивована і роздратована Ніна пішла, а Маргарита Сергіївна важко опустилася на диван. До неї несміливо підійшла Надюша.

-Бабусю, може, краще щоб мене не було? – запитала вона. – І тобі легше стане і мама перестане злитися.

-Та що ж ти таке кажеш, мила? – жінка обійняла дитину. – Ми з тобою ще їм усім покажемо! Ось тільки підлікуюся трохи.

Усю ніч Маргарита Сергіївна не спала. На ранок прийшло єдине правильне рішення. Жінка взяла телефон і набрала давно забутий номер.
*****
Віталій задумливо дивився в підлогу, сидячи на дивані, коли з роботи повернулася Поліна.

-Коханий, щось сталося? – сполошилася жінка.

-Так. Мені потрібно тобі дещо розповісти. Вибач, що раніше це приховував… Боявся, що ти мене кинеш…

-Господи, ти щось накоїв?

-Так. Покинув свою дитину і жодного разу за всі роки не поцікавився, як вона.

-У тебе є дитина?

-Так. До одруження з тобою, я вже був одружений. Але сімейне життя було дуже коротким, у якому в мене з’явилася донька.

Після розлучення колишня заборонила з нею бачитися, а я якось і не прагнув. Потім зустрів тебе і взагалі про все забув. А сьогодні зателефонувала Маргарита Сергіївна, ця моя колишня теща, і сказала, що Надюші загрожує дитячий будинок.

Нінці вона зовсім не потрібна, а сама Маргарита Сергіївна тяжко хвора і потребує тривалого лікування. Вона запитала, чи не можу я взяти Надю, поки вона лікується.

-Звісно ж можеш! – вигукнула Поліна. – Швидко збирайся і поїхали! А з тобою я після поговорю!
*****
Надюша крадькома поглядала на чоловіка, який сидів за столом, і красиву жінку поруч із ним. Вони приїхали вранці, коли Надюша ще спала. Прокинувшись від голосів на кухні, дівчинка потихеньку виглянула зі своєї кімнати.

Її помітили і покликали пити чай зі смачними тістечками. На подив дівчинки, бабуся навіть нічого не сказала, що вона починає день із солодкого, хоча раніше такого не дозволялося.

Чоловік виявився батьком Надійки, якого вона ніколи не бачила, а красива жінка – його дружиною. Вони привезли безліч подарунків і солодощів Надійці і збиралися забрати її з собою.

-Ти не бійся! – заспокоювала дівчинку Маргарита Сергіївна. – Я підлікуюся і тут же тебе заберу!

Зі сльозами на очах Надюша їхала до незнайомих їй людей.

Поліна виявилася дуже доброю і турботливою, а ось батько, здавалося, весь час почувався винуватим і соромився дочки. Поступово вони звикли одне до одного і подружилися.

Поліна купувала дівчинці ошатний одяг, водила і забирала її з дитячого садка, ходила на ранки. У вихідні вони всі разом вибиралися кудись відпочити: кіно, кафе, розважальний центр. Кілька разів на тиждень Поліна водила Надюшу до бабусі в лікарню.

Маргарита Сергіївна помічала, як змінюється дівчинка. Вона стала веселою, товариською, зник постійний переляк з її оченят, навіть погладшала злегка: щічки округлилися та порозовішали.

А ще жінка помітила, як вона захоплено дивиться на Поліну. Але ще більше Маргариті Сергіївні сподобалося те, що й Поліна з обожнюванням дивиться на дитину.

Непомітно пролетіло півроку. Трагічна звістка обрушилася на маленьке сімейство як крижаний дощ.

Маргарити Сергіївни не стало. Уперше за весь час Надюша злякалася і замкнулася в собі. Вона розуміла, що попереду на неї чекає дитячий будинок, бо з раннього дитинства усвідомила, що крім бабусі нікому не потрібна.

Надюша сиділа в старому кріслі бабусиної квартири і чекала, коли за нею прийдуть. Дорослі перебували в сусідній кімнаті, на поминках. Дівчинка не помітила, як заснула.

-Надюш, Надюша, Надюша! – хтось торкнувся її за плече, але дівчинка так знесилилася від переживань, що не могла навіть розплющити очі.

-Віталь, не буди її! – промовив знайомий ласкавий голос. – Нехай спить. Втомилася, бідненька.

Хтось підняв її на руки й кудись поніс. Надюші було все одно.

Прокинулася вона від яскравого сонця. Дівчинка лежала у своєму ліжечку, поруч із нею стояло крісло, в якому дрімала Поліна.

Надюша різко встала й озирнулася. Так і є! Їй не здалося! Вона все ще перебуває у квартирі батька і його дружини.

-Ой! Прокинулася! – Поліна розплющила очі й пересіла до Надюші на ліжко. – Як ти себе почуваєш? У тебе нічого не болить?

Надя насторожено покрутила головою. А якщо сказати, що болить? Може її ще на трохи тут залишать?

-Тоді пішли снідати!

Після сніданку Надюша зібрала свої речі і зібралася сама. Вийшла у вітальню, де сидів батько з Поліною.

-Я готова!

-Куди? – в один голос запитали дорослі.

-Ну як? Ви ж мене в дитячий будинок, напевно, хочете віддати? Навіщо я вам? – Надюша говорила спокійно із застиглим виразом обличчя. Вона побачила, як зблідла Поліна і як почервонів батько.

-Що ти таке кажеш? – прошепотів Віталій і побіг по заспокійливе для дружини, бачачи, що та на межі непритомності.

– Нікуди ми не збираємося тебе віддавати! Ти будеш тепер завжди жити з нами! Усі необхідні документи ми оформили ще місяць тому. Зараз дочекаємося від твоєї мами дозволу і Поліна тебе удочерить!

Надюша не вірила своїм вухам. Як? Її хочуть залишити? Поліна буде її мамою? Несподівано напруга останніх днів далася взнаки і дівчинка заплакала.

Поліна тут же підскочила до неї і схопила її на руки. Так вони разом проплакали, поки Віталій не прикрикнув:

-Так! Досить вогкість розводити! Ходімо краще погуляємо!
*****
Ніна зі спотвореним від злості обличчям вилетіла кулею з кабінету нотаріуса. Мати все заповіла Надьці! Ніхто не мав права розпоряджатися майном дівчинки до її повноліття: ні батьки, ні опікуни.

Поліна за руку з Надюшею вийшли на вулицю. За ними йшов Віталій. Вони побачили, як Ніна, відчайдушно жестикулюючи, щось пояснює чоловікову з візочком, який стояв поруч.

Потім, немов відчувши їхній погляд, вона обернулася і підбігла до трійці, що стояла на ґанку.

-Я із задоволенням відмовлюся від цієї дівчини! – бризкаючи слиною, прокричала жінка.

-Прекрасно! – усміхнувся Віталій. – Займемося цим просто зараз?
*****
Надюша вибігла на ґанок школи й озирнулася. Побачивши жінку з візочком, помахала їй рукою і попрямувала до неї.

-Я навіть не сумнівалася, що може бути інакше! – усміхнулася Поліна. – Тож, удома на тебе чекає сюрприз!

-Я думала, ми кудись сходимо, – Надюша намагалася не показувати свого засмучення.

-Обов’язково! Ось тільки тата з роботи дочекаємося, щоб він із Ванюшкою сидів, поки ми з тобою розважаємося.
****
Ніна сиділа на дитячому майданчику в парку і злісно дивилася в одну точку. Її двоє синів були надані самі собі. Поклавши руку на величезний живіт, вона думала, як помститися Петру, який кинув її з майже трьома дітьми.

Гаразд хоч квартиру їм залишив. Але для чотирьох однушка все одно була замала.

Дзвінкі щасливі голоси змусили її відволіктися від своїх роздумів. Доріжкою парку, поїдаючи морозиво, йшли жінка з дівчинкою, років дев’яти. Поруч із ними, з малюком на руках, ішов усміхнений чоловік, у якому Ніна впізнала свого першого чоловіка Віталія.

-Ну що, доню, ще по морозиву? – весело запитала жінка.

-Звісно, матусю! – дівчинка обійняла жінку.

-Ми зараз! – кинули вони чоловікові й підбігли до найближчого кіоску з морозивом. – Тату, тобі яке?

Ніна, намагаючись здаватися якомога непомітнішою, відвернулася від щасливого сімейства.