– Навіщо я одружуся? Я ж не кохаю її…, – дивлячись в одну точку, думав Павло, сидячи за весільним столом поруч зі своєю тепер уже дружиною і чуючи крики “Гірко!”

Він знехотя піднявся, відчув на плечах руки Марії й поцілував її в самий куточок губ. Гості не помітили підступу, а Марійка зніяковіла, почервоніла і сіла на місце, опустивши очі.

Сумно пройшло це весілля, безрадісно їхня перша ніч удвох. А ні в яку весільну подорож вони не поїхали, вклавши всі наявні й подаровані гроші в перший внесок на окрему квартиру.

А Марія була щаслива! Простенька молода жінка, яка ніколи не мала великого успіху у хлопців і чоловіків, вона покохала вперше і всерйоз. Раніше з Павлом, сусідом по під’їзду, вони лише віталися. Причому завжди мигцем, набігу.

Скільки разів їй хотілося зупинити його, про що-небудь запитати, зазирнути в очі. Але вона не наважувалася, а він, мабуть, і не думав про це. Привіт-привіт. На цьому їхнє спілкування закінчувалося. І він біг туди, де побачить її, свою кохану і єдину “принцесу”, як сам нарік, – Віку Сороку.

З нею вони вчилися в одній школі, потім вступили до педагогічного. Вона на іняз, а він на фізмат. Хоча його мрією був технічний ВНЗ, але мрія про Сороку перемогла. На іняз він не потягнув, довелося змиритися з тим, що було ближче, та й цікавіше, якщо чесно.

Але ось біда, Віка так і залишалася для нього далекою і навіть недосяжною. Вічно оточена шанувальниками, друзями, подружками. І він ніяк не міг влитися в їхнє коло.

Щоправда, на одну зі студентських вечірок його друг Володька Гришко привів його із собою. Він був вхожий у цю групу, оскільки тато був деканом.

Прийшов Володька з чудовим фотоапаратом, телефонних клацань він не визнавав. Дівчата з радістю позували йому, і Віка зокрема. Гришко на прохання Павла зробив йому три чудових знімки і… продав, щоправда, за суто символічну плату й обіцянку не говорити Віці.

І ці фотографії зайняли весь його життєвий простір! Вони були чудові: чіткі, відмінної якості, і Віка виглядала на них, як модель. Очі, усмішка, волосся… Павло щодня милувався на дівчину, гладив по волоссю, ніжно торкався губ і подумки зізнавався в коханні.

Він купив альбом, у якому розмістив ці знімки на перших сторінках, а далі став додавати свої, мріючи про те, що коли-небудь у цьому альбомі з’явиться їхній парний знімок, де він обіймає, цілує її, і вона щаслива.

Спроби познайомитися ближче він робив, звісно. І навіть кілька разів поривався проводити дівчину після занять. Але першого разу перед ними раптом зупинилося авто і Віка, швиденько попрощавшись, сіла в машину і зникла.

А вдруге під час його розлогих міркувань, яка вона чудова і як подобається йому, раптом задзвонив її мобільний. Вона сказала: “Вибач”, відійшла вбік, а після розмови махнула йому на прощання і втекла. Більше він спроб не робив, та й нагоди не було.

Так тривало до самого випускного. Павло жив надіями, Віка витала в хмарах, оточена все тим же натовпом шанувальників і друзів. Володька радив забути про неї і знайти собі що-небудь простіше. Легко сказати…

Але на випускному вечорі красень Павло, з’явившись у чудовому костюмі з гарною стрижкою і в надмодних лакових напівчеревиках (мама постаралася), все ж наважився запросити Сороку на танець.

Вона була дивовижно гарна у своїй рожевій сукні! Волосся каскадом лежало на плечах. Від Віки виходив ніжний аромат якогось тонкого парфуму.

Її руки, як дві легкокрилі пташки, лягли йому на плечі, а очі були спрямовані вдалину, не на нього. Павло майже не дихав від щастя, від відчуття її близькості, дотиків.

Уява малювала райдужну картину щасливого майбутнього. І Володька, молодчина, зняв їх удвох у танці! “Ось вона, мрія, що збулася”, – тільки й встиг подумати Павло, як танець закінчився, а після цього Віка пішла до подруг.

Він зібрався і знов підійшовши до неї:

– Віко, послухай, нам треба поговорити…, – якомога впевненіше сказав він.

– Павло, давай потім, га? Ну правда, не час зараз, – сказала і поринула в обійми до чергового кавалера.

І під кінець вечора та сама відповідь: потім, усе потім!

Але воно, це “потім”, більше не настало. Після вечора, з якого він так і не зміг її проводити, несподівано втративши з поля зору, Віка поїхала з батьками на море, а потім на роботу в інше місто, викладачем у коледж. Так, хотів Павло поїхати за нею, але Володька відрадив:

– Вона не одна поїхала, а з цим, із Ромкою Самойленко. Казав же тобі, викинь її з голови.

Довелося…

Павло сумував довго. Помістив до альбому, вже на останні сторінки знімки з випускного, зокрема й той, де вони танцюють його прощальний танець кохання. Альбом був захований у шухляду столу і діставався звідти рідко, у хвилини слабкості, як Павло сам це називав. Тобто, коли було особливо сумно.

Він залишився на своїй рідній кафедрі, вів практику зі студентами і став готуватися до кандидатської дисертації.

Вдарився в науку, щоб забути про своє кохання, перехворіти і геть з очей – із серця геть, як то кажуть. Йому не хотілося ні з ким знайомитися, студентками не цікавився. Жодна з них не була схожа на Віку Сороку.

Але ось якось раз звернув увагу на сусідку. Випадково. Повертався додому, а вона піднімалася сходами з важкою сумкою. Викликався допомогти. Він крокував сходами попереду, Марія ледве встигала за ним.

Біля її дверей він зупинився, перш ніж іти далі на свій поверх, і глянув на неї. Невеликого зросту, симпатична, трохи повненька, але з приємними формами. І найголовніше – це очі. Вона дивилася на нього з вдячністю, а погляд був добрий, променистий.

Він тут же згадав погляд Віки, завжди вдалину, завжди повз нього. Він усміхнувся Марії і, розпрощавшись, побіг далі.

Відтоді він став не просто вітатися при зустрічі, а й розмовляти з жінкою. І розмови ставали дедалі довшими й цікавішими. Та її погляд не давав спокою. Він зрозумів нарешті, що вона закохана в нього.

А коли зрозумів, запросив на побачення. Їхні батьки добре знали одне одного по-сусідськи і були раді їхньому спілкуванню. З’явилися спільні вечері, свята, пікніки. І все якось затягнулося, закрутилося…

І ось він одружується тепер. Марія з подружки із закоханим поглядом перетворилася на його дружину. Працювала вона медсестрою в приватній стоматологічній клініці, заробляла непогано, була майже на два роки старша. Але їй не даси. З її злегка наївним виразом обличчя і дівочим поглядом вона виглядала молодшою.

Незабаром купили квартиру і переїхали від батьків. Перевезли свої речі, і тут Марії на очі попався його альбом. Вона попросила дозволу подивитися. Павло лише знизав плечима. Вона роздивлялася Віку з такою цікавістю, що він не витримав і вийшов із кімнати, щоб не було зайвих запитань.

Незабаром Марія якось непомітно, але дуже щільно увійшла в його життя. Вона завжди раділа, як дитина, коли він приходив додому. Вела домашнє господарство, від нього багато не вимагала.

І Павло так швидко звик до всього, що перестав помічати і її турботу, і її погляди, та й її за великим рахунком.

Коли у них з’явилася донька, Марія і зовсім занурилася в турботу про неї. Павло нарешті захистився і всього себе присвятив роботі, а Марія дому, сім’ї, малятку. І в якийсь момент він раптом помітив, як вона змінилася. І не в кращий бік.

Простоволоса, без зачіски, не кажучи вже про манікюр. Завжди в домашньому вбранні, завжди з дитиною на руках. Ні, сніданки, обіди і вечері для нього, як і раніше, готували і подавали. Але все навколо якось потьмяніло, і Марія теж. Життя увійшло в заїжджену колію, з якої йому раптом захотілося вибратися.

Дружина, яка кохала його незважаючи ні на що, стала йому байдужою, так само як і те, що відчуває вона поруч із ним, ця жінка, з якою він живе, виховує доньку, прокидається вранці й не пам’ятає про свої скупі пестощі та її обожнювання, в якому вона продовжувала йому зізнаватися.

Він втомився від одноманітності й одного разу заявився додому напідпитку. Марія почала клопотати над ним, радила прийняти душ і поїсти як слід.

Але він не стримався, прикрикнув на неї, щоб залишила його в спокої. Потім пішов у спальню і зачинив за собою двері. Це була криза.

Павло сидів на ліжку, розглядаючи заповітний альбом. Ось вона, його мрія. Так і не збулася!

“Красуня, кохана, Віка… Де ти, як ти? Чому доля нас не звела, га?” – шепотів він, милуючись на їхній танець. І тут побачив Марію. Вона стояла біля прочинених дверей і дивилася на нього. Він жбурнув альбом убік і пішов у ванну кімнату.

Наступного дня, повернувшись із роботи раніше, Павло хотів вибачитися за вчорашнє, спробувати пояснити Марії, що це був просто зрив, і такого більше не повториться. Потрібно було брати себе в руки, хоча б заради доньки.

Але яке ж було його здивування, коли він побачив її зовсім іншою! З домашньої господині вона раптом перетворилася на симпатичну доглянуту жінку. Модна стрижка каскадом, рожеві нігтики, сукня, туфельки з бантиком.

– У нас що, свято? – запитав здивований Павло, – я щось забув?

– Ні,любий, нічого ти не забув. Мама сьогодні забрала доньку до себе. Аж до завтра. У мене був цілий день. Я вирішила ось, привести себе до ладу. Подобається? – запитала вона безсоромно.

“Схуднути б трохи”, – хотів сказати він, але стримався. І все ж щось знайоме миготіло в образі Марії. І раптом до нього дійшло! Зачіска майже як у Віки на фото, каскад по плечах.

Сукня знову ж таки схожа з широким низом. “Вона що, вирішила на неї бути схожа, чи що?” – промайнула думка, і Павло розлютився, сам того не очікуючи.

– Ти на себе не схожа, вибач, – сказав це якось безбарвно, без душі й вийшов у передпокій.

– Ідеш? – запитала Марія. – А вечеря?

– Повернуся скоро.

Він ішов вулицею, сам не знаючи, куди. Без певної мети. У голові тіснилися думки, миготіли образи. Але думати ні про що не хотілося. Десь глибоко в душі він відчував себе винуватим перед Марією, але зізнаватися в цьому не хотілося.

І раптом він почув, як його гукнув жіночий голос. Він озирнувся і побачив жінку, яка прямувала явно до нього.

– Павло? – уточнила вона, підійшовши. – Упізнала тебе, треба ж! Слухай, ну ти змужнів! Як живеш?

Він вдивлявся в її обличчя, боячись повірити в те, що бачить перед собою. Жінка схожа на красуню з журналу мод. Ультрамодна зовнішність, шпильки, брендові сумка й окуляри.

– Віка?! – упізнав він нарешті. – Ти як тут? Повернулася?

– Приїхала батьків провідати. Хочу їх у Київ забрати, не погоджуються. Ми з Романом тепер там живемо. Ну а ти, не занудьгував ще в цій провінції?

Вони йшли вулицею і розмовляли. Щоправда, на нього якийсь ступор напав. Павло не міг повірити, що ось тут, поруч із ним вона, його давнє, так і не забуте кохання. А він як у рот води набрав. Більше слухав, ніж говорив.

Зайшли в кафе, замовили каву. Віка витонченим жестом вийняла телефон із сумочки. Вона дивилася на нього з непідробним інтересом, роздивлялася навіть, і, не соромлячись, відважувала комплементи. А йому хотілося піти.

Ні, це була не та Віка Сорока, якою він запам’ятав її. Легка зарозумілість хіба що видавала в ній ту, яка колись здавалася недосяжною.

– Чула, що ти одружений. Щасливий? – запитала вона впритул.

– Дуже, не те слово. Віко, я радий був побачитися, але мені справді час. Вибач.

Павло розрахувався за каву, і Віка сказала йому:

– Телефон запиши. Будеш у Києві зустрінемося. До речі, я тут ще тиждень пробуду…

– Я мобільний удома забув, – відповів він і помітив, як у неї спалахнуло обличчя. Напевно, не звикла до відмов.

Павло швидко вийшов із кафе і буквально помчав додому. Дорогою купив квіти, збіг на свій п’ятий поверх, відчинив двері ключем і побачив Марію, вже одягнену по-домашньому.Спеціально для сайту Stories

На кухні був накритий стіл до вечері, вона чекала на нього. На краю лежав той самий альбом… Павло поклав зверху букет, потім обійняв дружину і сказав тихо:

– Пробач мене, Марійко. Пробач.Відпустило нарешті.

Вона стояла тихо, не ворушачись, по щоках котилися сльози. Павло витер їх. Поставив у вазу квіти, потім узяв альбом і закинув його на антресолі.

– Нехай там припадає пилом. З минулим потрібно вміти прощатися. Давай вечеряти?

І з цієї миті все змінилося, насамперед у його свідомості. Юнацькі мрії дурні й наївні. Вони, як і перше кохання, лише відбиток минулого.

А жити треба сьогоденням, вміти дорожити тим, що тобі дано, відміряно, подаровано долею. Жити тут і зараз. Тоді й будеш по-справжньому щасливий.