“До зарплати ще тиждень. Син захворів. Грошей зовсім не лишилося. Добре хоч сама в аптеці працюю!”- Сумні думки мучили Світлану, яка повертається цього ранку з аптеки.

“У кого зайняти? Хоча б тисячу. А краще три. Адже їх і віддавати треба. Начебто двадцять п’ять чистими виходить, а грошей все одно не вистачає. Хоч би хто заміж узяв. Так, кому я потрібна? Двадцять сім, далеко не красуня, та ще й з дитиною. Ой, поквапиться треба. Син прокинеться. І дощик зараз поллє”.

І тут вона побачила в траві біля проїжджої частини портмоне. Швидко підійшла, підняла. Озирнулася – нікого! Швидко поклала в пакет із ліками та квапливо пішла додому.

Тихенько зайшла до своєї квартири, підійшла до дитячого ліжечка. Син все ще спав. Дістала портмоне, відчинила. Візитки, банківська картка, документи… гроші. Почала рахувати… збилася. Знову перерахувала:

“Сімдесят сім тисяч! Три мої місячні зарплати!”

– Мамо! – почувся голос сина.

Сунула портмоне назад у пакет, і кинулася до ліжечка.

– Як ти синочок? – Помацала чоло. – Начебто температури немає!

– Мамо, я їсти хочу!

– Зараз. Давай, носочки одягнемо, а то підлога холодна! – одягла шкарпетки. – Іди в туалет і вмивайся! Ти вже великий, чотири роки.

Наклала в тарілки манну кашу, зварену перед виходом в аптеку. У кухню зайшов син, скривився:

– Мамо, не хочу кашу! Дай ковбаски!

– Діма, немає! – Відчинила холодильник, подивилася вміст. – Їж кашу! Потім щось купимо.

“Піти в магазин і витратити ці гроші. Адже я їх не поцупила, а знайшла. Весна настала, а в мене вдягнути нічого. Дімі в садок одяг треба”.

Подивилася, з яким невдоволення син їсть кашу.

– Сину, тобі чай налити?

– З цукерками?

– Цукерок – нема. Печиво будеш?

Швидко налила чай. Поклала в тарілочку печиво.

“Що робити? Що робити? Адже й у людини, яка втратила, проблеми розпочнуться. Може в нього ці гроші останні чи на щось накопичував. Там ще банківська картка та документи”.

Пішла в кімнату дістала з пакета чуже портмоне. Взяла одну із візиток.

“Костянтин Павлович Тімонін. Автосервіс “Вояж”. Схоже, небідний, якщо візитівка. Яка різниця? Бідний – не бідний. Гроші все одно чужі, і треба повернути. Номер телефону є…”

Світлана ще трохи подумала, важко зітхнула і почала набирати на своєму телефоні номер, вказаний у візитівці:

– Я вас слухаю! – пролунав роздратований чоловічий голос.

– Це Костянтин Павлович Тімонін?

– Так. З ким я розмовляю?

– Я знайшла портмоне. Там документи, гроші…

– Дівчино, дівчино, де ви? – голос став радісним. – Я зараз приїду.

Світлана продиктувала адресу.
Хвилин за двадцять у передпокої пролунала мелодія домофона.

– Я – Тімонін. Ви мені дзвонили.

– Заходьте!

Через хвилину увійшов немолодий чоловік, обличчя негарне зі шрамами та сивим волоссям.

– Привіт!

– Ось, ваше! – Світлана подала йому знахідку.

Він відкрив, перевірив вміст. На обличчі з’явилася задоволена посмішка:

– Дуже дякую!

Потім оглянув небагату однокімнатну квартиру, худенького хлопчика, що стоїть поряд з мамою. Дістав із портмоне всі гроші:

– Візьміть!

– Навіщо? – Остерігалася жінка.

– Ви вберегли мене від багатьох проблем. Я не збіднію, а вам вони будуть не зайвими, – поклав гроші на тумбочку. – Дякую вам велике!

Чоловік кивнув головою і вийшов.

Пару хвилин Світлана зачаровано дивилася на гроші, що лежали на тумбочці, потім підняла руки вгору.

– Ура!

– Що, мамо? – не зрозумів син.

Вона взяла підняла сина на руки та закружляла:

– Все добре, синочку! – Опустила його на підлогу, глянула у вікно. – На вулиці сонечко виглянуло, і ми йдемо з тобою до магазину.

Радість передалася синові, і він кинувся самостійно збиратися.

Як добре, коли гроші є! Два рази із сином у магазин ходили. Перший раз – продуктів накупили, другий – одягу на весну.

У суботу поїхали до озера. Погода тепла, а син ще ніколи на природі не був. Їжу з собою взяли.

Як Дімці сподобалося. Купатися, звісно, ​​рано, але він від води не відходив. Апетит в обох шалений з’явився.

Хмари зібралися якось несподівано. Відпочиваючі кинулися до своїх автомобілів, а Світлана із сином до зупинки.

Маршруток – немає, дощ – ллє.

І раптом зупинився “Джип”. Звідти вискочив чоловік із сивим волоссям. Відчинив задні двері:

– Сідайте швидше!

– Костянтине Павловичу?! – Здивовано крикнула Світлана.

– Сідайте! Сідайте!

– Ой, а ми все у вас забруднимо! – Сівши в машину, сказала жінка.

– Нічого страшного! – Машина плавно рушила з місця. – А тоді навіть не спитав, як вас звуть.

– Світлана.

– А мене – Діма! – Вимовив хлопчик.

– А мене – дядько Костя! – усміхнувся чоловік.

– Вирішили на озеро з сином з’їздити, а ось під дощ потрапили, – стала, наче виправдовуватися Світлана.

– А вам куди?

– Нам на вулицю Комарова. Це наприкінці міста. Але ви нас лише до міста довезіть.

– А поїхали до мене у гості, – запропонував чоловік. – Я тут недалеко живу. Дощ скінчиться, додому вас відвезу.

– Мамо, поїхали в гості! – зрадів Діма.

– Та ви що? Незручно…, – сказала Світлана.

– Поїхали, поїхали! До мене рідко хтось у гості приходить.
Квартира у Костянтина була трикімнатна з євроремонтом.

– А у мене навіть одягу для вас нема! – Приречено промовив господар. – Зараз обігрівач увімкну. Він у мене найсучасніший. Сідайте на диван!
Увімкнув обігрівач, від якого одразу потягнуло теплом.

– Грійтеся! Піду, приготую чай!

Чоловік пішов на кухню, а Світлана озирнулася. На стіні фотографії, на них військові люди, машини теж військові.

Зайшов господар:

– Ходімо на кухню!

На столі, крім чаю, стояла ваза з дорогими цукерками. Нарізано ковбасу та сир. Професійним поглядом Світлана відзначила аптечку на підвіконні.

– Частуйтесь!

– Костянтине Павловичу…

– Світлано, давайте на ім’я і на «ти»!

– Якось незручно…

– Все нормально.

– Костянтине, а ти військовий? – Запитала Світлана, щоб якось розрядити обстановку.

– Колишній, – обличчя чоловіка похмуре.

– Вибачте… вибач! – Жінка відчула, що це болюча тема.

– Я командував батальйоном, – погляд чоловіка завмер. – Машина, на якій ми їхали, підірвалася на міні. Живий залишився дивом, навіть лікарі дивувалися. Пів року пролежав у госпіталі. Пів року у реабілітаційному центрі. По новій навчився ходити. Звичайно, служити більше не можу. Призначили пенсію, непогану.

Він замовк, видно спогади давалися насилу, потім продовжив:

– Повернувся. Сидіти без діла тужливо. Автосервіс придбав. Справи вгору пішли. Сім’єю раніше не завів, а тепер вже й не заведу, – опустив голову. – Все тіло викривлене. Радий, що хоч обличчя, більш-менш цілим залишилося.

– А вам… тобі, скільки років?

– Сорок два, – він усміхнувся. – А виглядаю старим?

– Нормально ти виглядаєш!

– Світлано, а як у вас із Дімкою справи?

– А що в нас? Батьків у нас немає. І взагалі із родичів нікого немає. Закінчила медичний коледж. Працюю в аптеці провізором.

– Ким, ким? – не зрозумів Костянтин.

– Фармацевтом. Це практично одне й теж. Готую ліки. Даю консультації, – вона посміхнулася. – Гаразд, Костянтине, дощ закінчився. Ми, мабуть, підемо.

– Я вас довезу.

Він різко схопився і раптом … став падати.

Світлана розгубилася лише на кілька секунд. Подивилася зіниці, помацала пульс. Припустила причину втрати свідомості.

Кинулася на кухню. Вміст аптечки підтвердив її припущення.

Підбігла до хворого. Знайшла в аптечці одноразовий шприц, ліки, зробила укол. Хворий відразу розплющив очі.

– Давай, допоможу лягти на диван! – Вона взяла його за руку.

– Не треба, я сам!

Сів на диван, винувато опустивши голову.

– І часто з тобою таке? – Почала ставити запитання Світлана.

– Рідко. Останній раз пів року тому було.

– Перехвилювався?

– Так, – кивнув головою чоловік.

– Медична карта де?

– У спальні на тумбочці.

Світлана пішла, взяла доволі товсту книжку. Поруч стояла ще одна аптечка, взяла її. Повернувшись, наказала чоловікові:

– Полеж трохи!

– Вже минуло.

– Тоді посидь спокійно! – обернулася до сина. – Діма, все гаразд. Сиди, їж!

Світлана почала уважно переглядати медичну карту, зупиняючись на деяких сторінках і уважно вдивляючись у результати аналізу.
Потім почала уважно переглядати вміст обох аптечок.

– Світлано, все вже пройшло.

– Ми йдемо. Перед сном вип’єш ось ці дві таблетки. – Навіть не думай нас проводжати. Завтра прийду приблизно одинадцятої ранку.

– Так незручно вийшло, – він підвівся на ноги.

Наступного дня рівно об одинадцятій вона увійшла до його квартири.

– Доброго дня, Світлано! – його обличчя осяяла радісна усмішка.

– Доброго дня, Костянтине! Я ненадовго.

– Ти проходь, проходь!

Вона пройшла в кімнату, виклала на стіл із пакета, який був у неї в руці, вміст. Дістала надрукований аркуш паперу:

– Ось ліки та бальзами. Ось тут написано, коли і як їх вживати, – глянула на чоловіка. – Костю, не дивись на мене такими очима. Я в цьому знаюся дуже добре.

– Дякую! – кивнув той головою.

– Ось, – вона перевернула листок. – Тут написано, що ти повинен їсти та пити частіше і те, що ти не повинен вживати в жодному разі.

– Дякую! – Знову кивнув він головою. – Пішли чай пити!

– Костю, я сина у сусідки залишила. Вибач, не можу! – І вона попрямувала до передпокою.

– Стривай!

Він кинувся до шафи. Потім підійшов до жінки та простяг гроші:

– Візьми!

– Костю, ну, навіщо?

– Бери, бери! Куди мені їх подіти? У мене теж нікого з родичів немає.

– Дякую!

– Світлано, я тобі подзвоню? У мене твій номер телефону зберігся.

– Звичайно, дзвони! А я постараюсь тебе до кінця вилікувати.

Він зателефонував у п’ятницю ввечері.

– Доброго дня, Світлано!

– Доброго дня, Костю! Як твоє здоров’я?

– Добре! Ти не думай, тоді я сам не знаю, чому поплив. Мабуть, перехвилювався. До мене ніколи в гості красиві жінки не приходили.

– Дякую!

– Я ось що дзвоню! Поїхали завтра до аквапарку!

– У нас у місті немає аквапарку?

– То в обласному центрі є.

– Так…

– Півтори години на машині. Завтра вранці о восьмій заїду за вами.

Поклала телефон на стіл. На обличчі радісна посмішка.

– Мамо…, – син зазирнув їй в обличчя.

– Дімо, ти хочеш в аквапарк?

– Так! – Очі дитини загорілися.

– Завтра за нами дядько Костя заїде, і ми поїмо до аквапарку.

Поїздки на вихідні у всілякі парки чи природу стали регулярними.
Чоловіка і жінку все більше й більше тягнуло один до одного. Але здоров’я та різниця у віці довго заважали Костянтину зробити вирішальний крок.

І ось…

Наступної п’ятниці Костянтин заїхав за Світланою на роботу.

– Поїхали за Дімкою в садок, – сказав він, саджаючи жінку в машину.

– Костю, ти що надумав?

– Поїдемо сьогодні до мене, – він зробив паузу, – з ночівлею.

– Навіть так? – обличчя Світлани осяяла щаслива посмішка.

– Більше нічого не питай!

– Гаразд!

Весь вечір він грав із Дімкою. Нарешті того поклали спати.

– Світлано, ти тільки не перебивай! – почав розмову Костянтин. — Ти пам’ятаєш, як знайшла портмоне і повернула його мені. Я після цього завжди думав про тебе. І тоді думав, коли ви з Дімкою під час дощу стояли на зупинці.

Він замовк, а серце у Світлани сильно забилося.

– Я, звичайно, вже немолодий і весь поранений, але мені стає все краще і краще …

Він знову замовк. І раптом рішуче промовив:

– Світлано, я тебе кохаю! Виходь за мене заміж! Діма, буде нашим сином.

Пішов поцілуй, довжиною в цілу ніч.